Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
10
Вранці в міський уряд прийшли цилюрник і Тимошевий родич Степан Мохна. Минули скуленого під стіною Петра і зайшли у ратуш. Тут уже був війт Семен Герасименко, міський писар і один із бурмистрів.
– То що Тиміш Мохна? – спитав війт. Цилюрник із Степаном перехрестилися.
– Відійшов сьогодні вночі, – сказав поважно цилюрник.
– Чи приходив він до пам'яті?
– Оце ми хочемо і заявити панам урядовим, – відповів Степан.
– Він прийшов до пам'яті вчора пізно ввечері, – сказав цилюрник. – Була при цьому його жона Тимошиха, Степан Мохна, – він хитнув рукою на родича, – брат Тимофііхи Гнат Бубенко і я.
У цей час зайшов до ратушу й сотник Федір Данилович. Став, опустив вуса й слухав.
– Тиміш заговорив, – мовив цилюрник, – і заговорив притомно…
Він замовк, і війтові довелося його підігнати:
– Що ж сказав про свого вбивцю?
– Сказав, – увійшов у мову Степан Мохна, – щоб Петра Гайдученка не лаяли, а про себе він сказав: «Так мені бог дав… «І не благословив Гайдученкової смерті…
В ратушу зависла тиша. Війт перезирнувся з бурмистром, а сотник звів голову й пильно подивився на цилюрника та Степана Мохну.
– Це була остання воля покійника? Вони хитнули згідно головами.
– Це була остання його воля, – сказав цилюрник. На те сотник зітхнув.
– Запишіть це, пане писарю, до міських книг, – сказав неквапно. – А ви, пане війте, накажіть розкувати Петра Гайдученка.
Він вийшов з ратушу разом з цилюрником та Степаном Мохною. Степан та цилюрник подалися по домівках, а сотник підійшов до прикутого Петра.
– Помер Тиміш Мохна, – сказав він, і Петро здригнувся, злякано на нього подивившись.
– Коли?
– Сьогодні вночі, – сказав сотник. – Але тобі поталанило.
– Виповів свою волю? – швидко спитав Петро.
– Атож. Не благословив він твоєї смерті. Можеш радіти, зараз прийде коваль і тебе розкує.
Але Петро, здавалося, не радів. Дивився на сотника великими, слізливими, синіми очима.
– Не знаю, Петре, чи ти божевільний, чи наговорили на тебе, але я не хотів би, щоб ти й далі жив у моїй сотні.
– Відаю про це, – сказав спроквола Петро. – Не буде мені тут життя!
– Атож! – мовив сотник. – Мохни – сильний рід, і навряд чи вибачать тобі уразу.
– Я вже думав про це, – видихнув Петро. – Сьогодні вночі…
– Знав, що Тиміш тебе помилує?
– Знав, – шепнув Петро.
– Може, розкажеш, що там у вас вийшло?
– Ні, – сказав Петро Гайдученко. – Розсудити має мене тільки бог…
– Не про суд я говорю, – мовив сотник. – Людський суд уже своє розсудив. Питаюсь, як людина в людини. Петро звів очі, і вони на мить стали холодні.
– Хочете бути добрим, пане сотнику? Чи думаєте: все може улягати вашій волі?
– А чи зле, що хочу бути добрим? – спитав Данилович.
– Ви сильний світу цього, пане сотнику. І добро ваше – сама тільки сила…
Він відвернувся і побачив, що іде по вулиці коваль. Могутній і товстий, ніс за плечем лантух з ковальським приладдям і, певне, зовсім не поспішав, бо чоботи його надто поволеньки товкли куряву.
– Не дурну річ ти виповів, – сказав сотник, смикаючи себе за вус. – Але і силі потрібно добра. Більше, може, ніж вам, тим, хто простотою своєю величається.
11
Петро Гайдученко пішов з міста, не заходячи попрощатися і з жінкою, і все наче тьмою покрилося – відрізався від міста навік. Тож єдине, що мав зараз, – це клапоть дороги перед собою, який вів його і вів. В пітьмі ж, що клалася позаду, втонуло все, що пережив: обличчя, з якими входив у стосунок, і речі, до яких торкався. Всі справи, які мав у тому світі, згасли, як свічки, і не стало їх, як не стає вгорілої олії. Всі слова, вимовлені в тому світі, стали наче опале листя, і тільки клапоть дороги був для нього світлий та живий…
Можливо, десь у цей-таки час вийшов із Лохвиці Петро Запаренко, а з Конотопа Петро Легенький, і йшли вони з різних боків в одне місце, можливо, в Рудівку, де злилися в одного чоловіка, бо мали одне ім'я і були поміж себе як близнята. Одна сила вела їх по різних дорогах, і всі три не мали над головою даху. їхній шлях з'єднавсь у моїх думках, і, може, недаремно я так ними зацікавився – всі вони складали в певний спосіб мене самого. Можливо, були частинами мого розпорошеного єства, бо будь-який чоловік має на землі не одне своє подобенство. Ті подобенства живуть осібним життям, вони, можливо, ніколи не сходяться в живому світі, бо й не потрібно це, але думають і відчувають однаково. Вони одне невідомого цілого, яке ніколи не усвідомлює себе, але перед небом це істота одна.
Я думаю таке, замкнувшись у порожньому домі і відчуваючи у собі ту дивовижну з'єднаність з людьми, яких ніколи не взнаю, був навіть певний, що і зовні вони подібні один до одного. Може тому, підійшов до дзеркала і подивився на того Петра утеклого – онде він, переді мною, русявий і з синіми очима. Онде він – насторожено дивиться на світ і не належить до сильних та певних. Не може втриматись у тих рамцях, що їх накреслює доля, і не може жити спокійно. Невздогоди падають дивним чином на його голову, і диво тільки в тому, що серед них усіх тільки я ще не викинутий із звичної шкаралущі. Але певності не відчуваю і я – не знаю, що спіткає мене завтра і чи не доведеться й мені рушати назустріч отим своїм Петрам, одного з яких уже напевне нема. Його проковтнули рудувато-червонясті рудівські поля, і чи Запаренко то, Легенький, чи Гайдученко – не має це особливого значення. Має значення інше: є у світі сильні і кволі, впевнені і невпевнені, є ті, що живуть без задуми, а є ті, що доля їхня – від думок усихати. Однак в усіх б'ється живе серце, всі мають широке й тепле бажання бачити світ – чи ж найнепотрібніші таки зайві у світі?
Ці питання привіяв мені вітер, який і досі б'ється в мої шиби, наче птиці стукають у них крильми.
Я теж уписаний у круговерть людського буття як звичайна істота, нічим від інших не відмінна. І в мені спалахує той-таки відчай: не хочу і не можу бути як трава. Через це й долинає до мене у вікно вічний поклик, і кличе покинути ці порожні стіни, котрі так легко продуває вітер. Мій неспокій і є
