Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
6
Петро відчув трем у всьому тілі. Піднесення і збридження, лють і шал. Відкинув тіло, що начебто охоплювало його за ноги, і помчався на сугорок, де стояло било. Схопив залізо і вдарив щосили. На весь окрай загучало, будячи від сну сусідніх стадників. За хвилину степ збудився від стугону кінських копит, але Петро начебто втратив тяму: бив і бив, замахуючи залізом, і мов упивався гулом та дзеньком. Очі його полум'яніли, трем із тіла вийшов, і відчував він тільки сліпе піднесення, і оді як з його грудей виривався вряди-годи чи то сміх, чи плач.
Отямився, коли чиїсь руки сильно ним потрусили. Обернувся й побачив довкола себе людей. Тут-таки був й Іван Нечерда.
– Чи ти сказився? – спитав він, знову струшуючи його за плечі. – Що сталося?
Петро видихнув із себе повітря і відкинув набік залізо.
– Я там злодія убив, – сказав майже спокійно. – Ліз до загорожі.
Між людей, що скупчились унизу, вже горіли походні. Лизали червоними язиками темінь, і світло вихоплювало з неї очі, носи чи вуса.
– Він тут злодія вбив! – гукнув Іван Нечерда. – Ходімо подивимося.
Рушили всі разом, однією стіною, попереду Петро й Нечерда, а позаду гомінлива юрба.
– Я почув, що хтось крадеться, – схвильовано розказував Петро. – Ну, думаю, я тобі покажу! Схопив шаблю І крадьки туди. Аж він уже через загорожу лізе…
Гавкали збуджені собаки, один із них звів голову і завив. Це виття луною віддалось у степу і збудило на хуторі Лідульку Левайду. Але сон надто чіпко тримався її повік, вона зітхнула і спитала:
– Якийсь там шум, Симоне? Ти тут?
їй ніхто не відповів, і вона, повернувшись, знову заснула.
Люди йшли мовчки. Збуджені корови неспокійно поверталися на блиск походень і мукали.
– Оце тут! – сказав Петро і показав на труп, що плавав у крові.
Іван Нечерда кинувся до нього і перевернув обличчям догори. Тоді смикнувся дивно і злякано зирнув на Петра.
– Я так тихо підкрався, – схвильовано оповідав той, – що він і озирнутися не встиг…
Іван Нечерда повільно підходив до Петра. Тіло його погрозливо розхитувалося, він раптом кинувся і вдарив хлопця в обличчя.
– Ти що! – схарапудився Петро. – Сказився!.. Тоді Іван знову відвів руку і так лупанув Петра, що той аж присів.
– В'яжіте його, хлопці, – сказав хрипко Нечерда. – Він вабив свого господаря…
Було в ту ніч задушливо й похмуро. Степ лежав навкруги сухий і зморений, бо не випала із вечора роса і не овільжила землю. Небо було покрите темними, але негустими хмарами, їх мало було для дощу, але досить, щоб затулити зорі. У таку ніч вилуплюється із яєць гаддя і починає розлазитися, шукаючи собі гнізда. Часом мале гаддя зіштовхується з великим, і велике мале вбива. В таку ніч щуки в річці наїдаються так, що дохнуть, випливаючи черевами догори. В таку ніч, коли це правда, оживають на дні річок потопельники і виступають із води подивитися на звабний танок русалок. В таку ніч виходять з дому дівчата, які тужать чи котрих зрадили коханці, і рвуть чар-зілля чи зілля-отруту. Варити його вони будуть завтра, бо для цього потрібне місячне проміння. В таку ніч у лоні жінок зароджуються діти, які потім стануть відьмами чи упирями. Пугачі злітаються на найвище дерево у краї і починають тужливо пугати. І пугають вони так до світанку, бо знають: сонце того ранку не прийде. Хмари на небі густішатимуть і густішатимуть, але дощу із себе не випустять. Земля сохнутиме без роси, але їй у той день не буде дано вільги. В той день засохне багато зілля, передчасно засушивши невизрілі плоди в коробочках. Це насіння висіється в землю, але не проросте. В такий день не одна доброчесна жінка дослухається до лукавого шептання звідника, а решту життя шкодуватиме за ученим. Павуки падатимуть на обличчя сонних людей, і ті злякано пробуджуватимуться. Вітер принесе гаряче дихання і висушить кілька криниць, а в кількох красунь вип'є з лиця вроду. Кажуть, саме в такі дні з'являється сарана, але сарана з'явилася наступного тижня. Вона впала на землю і покрила її. Худоба їла траву, вкриту сараною, і гинула, самі тільки кури й свині від неї тучилися і мали пожиток.
7
Петро вийшов із суду й обдивився засклілим поглядом навколишній простір. З-за сусіднього тину виглядало кілька дитячих голівок, дивлячись на нього із страхом та захопленням, і це нагадало йому інше село і тих дражнюків, через яких він і в світ вирушив. Судома перекосила йому обличчя, рипнув зубами і пішов геть, розмахуючи руками і трохи дивно кидаючи цибатими ногами. Ішов через містечко і не відповідав на вітання, а коли вийшов за його межі, озирнувся, засвітивши холодним блакитним поглядом – з його вуст вилетів тихий прокльон. Тоді затяг міцніше на штанях очкур і подався дорогою, не знаючи навіть, куди вона веде.
За якийсь час почув за плечима тупіт, але не озирнувся, звернув тільки на узбіччя. Однак той, що здоганяв його, таки притримав коня.
– І конем тебе не дігнати! – сказав Іван Нечерда. Петро зиркнув на нього холодним позиром.
– Не сердься на мене, що бив тебе тоді вночі, – сказав Іван. – Таке сталося, сам знаєш…
Петро йшов не спиняючись, а Іван їхав поруч.
– На суді я тебе вигороджував, сам бачив. Та й господиня наша сказала, що не твоя це вина, а Симонова.
– Бо й не моя! – байдуже сказав Петро.
– А хіба не признав тобі цього уряд? Коли б не признав, то вже гойдався б на гілляці. Петро йшов, не стишуючи ходи.
– То не сердишся, що бив тебе тоді?
– Чого мені на тебе сердитися? – сказав Петро крізь стиснені зуби. – На себе мав би сердитися.
– Чого ж тікаєш?
– А що маю робити? – спинився Петро і зирнув на Івана, бо й той спинився… – Вертатися до господині, в
