Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

Мохна й досі лежав у дворі. Коло нього порався цилюрник, голова в Тимоша була зав'язана, а обличчя – наче паперове. Вряди-годи голова та смикалася, і тоді виривавсь із горла стогін. Заплакана жінка стояла обіч і тоненько схлипувала. Вона здригнулася на рип хвіртки і зирнула великими нетямущими очима на сотника, який заходив у двір.

– Чи не приходив до пам'яті? – спитав тихо сотник. Жінка кволо похитала головою.

– Може і не прийти, – спокійно сказав цилюрник. – Два удари сокирою по голові – цього забагато.

Сотник перемнувся з ноги на ногу: у дворі пахло кров'ю.

– Може, висловить свою долю щодо вбійника, – сказав нарешті сотник, – запам'ятайте…

Повернувся на закаблуках, а за його спиною знову тихо заскиглила Тимошиха.

Попростував на ратуш, і люди, які йшли за ним з цікавості, почали помалу розходитися. Він же йшов, наче не було за ним супроводу, спустив сиву голову й задумався. Тільки біля ратушу знову звів очі: закутий у ручні та ножні заліза, сидів тут Петро. Був припнутий, крім того, чепою до стіни, і кожен його рух озивався металевим дзвоном. Оподалік стояло кілька цікавих, які тому не розійшлися, що побачили сотника.

– Живий ще Тимоха? – спитав Іван Дячок.

– Слава богу, – відказав сотник. – Але надія в нього невелика.

Люди перезирнулися і потягли по вулиці в напрямі Мохниного обійстя. Сотник підійшов до зібганого у грудку Петра і спинився за крок од нього.

– То чим ви з Тимошем не поділили, га? Петро звів сині спокійні очі, але за мить знову їх опустив.

– Надто тихий ти, Петре, – сказав сотник. – Дурний був Тимоха; таких тихих, як ти, найбільше оберігатися треба.

Петро тихо схлипнув і відвернувся. Сотник зітхнув, перемнувся з ноги на ногу і труснув вусами.

– Дурні ви обоє, – сказав сердито і, повернувшись, неквапно відійшов.

9

Петро скоцюрбивсь у своїх ланцях і, спустивши голову на груди, сидів так доти, доки не спала на землю ніч. Була та ніч невимовне чорна, як і та, коли зник був із неба місяць. Вже давно затихли вечірні звуки, і місто навколо спало, навіть пси перестали лементувати. Тоді тільки розплющив очі Петро, але від того не стало йому видніше. Дивився туди, де ховалась у темряві його хата, і тихі часті сльози почали випливати йому на закостеніле обличчя, вимиваючи з душі відчай та гіркоту. Відчував, що від тих сліз вільготніше було йому дихати і начебто послабли на ногах кайдани. Тіло полегшало і стало майже невагоме. Тоді він і почув тихі, м'які кроки, але через ті сльози, що лилися йому з очей, не примітив, хто ж то до нього простує. Тихий шелест одежі причувся зовсім поруч, він пізнав, що так шелестить тільки одежа жіноча. Жінка спинилася біля нього, і він звів до неї заплакане лице.

– Ти? – спитав, гадаючи, що це Гайдучиха. Але не побачив її лиця й не почув голосу. Жінка уклякла біля нього і втерла, як маленькому, сльози.

– Зараз тобі полегшає, – прошепотіла вона. – Принесла тобі води, щоб умився й напився.

Він зчудувався: голос, який почув, не був знайомий. Жінка ж, певне, принесла з собою відро, бо сплеснуло водою, і він побачив, що ця вода світиться в ясній, ніжній долоні, що нагадувала пелюстку квітки. Рука торкнулася його обличчя й вмила його. І потекли йому на шию й плечі запашні іскристі струмені, а він раптом згукнув здивовано, бо проясніла від того темінь і побачив він ліс, густо зарослий лілеями й маками.

– Трохи тобі допоможу, – прошепотіла жінка. – Покажи мені, де тебе болить?

Він показав на руки і ноги, і жінка плеснула на них водою. Тепло і радісно йому зробилося, і захотілося побачити свою невидиму й досі благодійницю.

– Хто ти і чому до мене прийшла? – спитав тихо.

– Так уже не пізнаєш? – проказала жінка. – Чи багато благодійниць може до тебе зараз прийти?

– Не гідний я твоєї ласки, – сказав він.

Знову подивився туди, де бачив луг, зарослий крином та маками, і йому здалося, що він таки й справді пізнає, хто до нього завітав. Але не міг повірити в таке велике щастя, не міг і не смів.

– Невже це ти, Жінко з цвіту? – прошепотів він.

Бона зітхнула тут, коло нього, простягла долоню і знову-таки, як маленького, тихо погладила по волоссі.

– Жінка з цвіту! – прошепотів він зворушено. – Боже мій, за віщо мені таке щастя?

Вона знову зітхнула і звелася. Вдивлявсь у неї з гострою пожадністю і, хоч і тепер не побачив її обличчя, уздрів її шати. Так, це було біле й червоне пелюстя – біле світліло в темені, а червоне горіло. Почув неземний запах, що відходив од неї, і не хотів, не бажав, щоб вона так швидко його покинула. Хотів їй щось сказати, вже смикнувся, задзвенівши ланцюгами, хотів висповідатися і попросити прощення, хотів бозна-чого, але натомість знову потекли йому на обличчя тихі, покірливі сльози. – Плач, – сказала лагідно Жінка з цвіту. – Плач, Петре, бо печаль свята!

Тоді він побачив ще одне диво. На голову жінці почала опускатися кругла іскриста зоря. Спершу ковзнула їй на праве плече і освітила прегарне, але таки незнайоме обличчя, відтак перекотилася на ліве плече і догоріла, розливши м'яке червонясте світло.

– Дякую тобі, що прийшла, Жінко з цвіту, – сказав він. – Тепер мені і вмерти не страшно. Не знайшов я іншого способу, щоб захистити себе і дім свій – немає в мене вже дому.

– Випий води, – сказала Жінка з цвіту й піднесла йому до вуст складені човником долоні.

Він випив ту воду пожадливо. Тоді Жінка з цвіту знову набрала повну пригорщ і знову піднесла. Він випив і це, а по тому зморено відкинувся до стіни, до якої був прикутий.

Жінка похилилася, щоб підняти з трави коромисло. Наклала відра і взяла на плече. Постояла якийсь час, дивлячись на нього, і знову не бачив він її обличчя, а тільки тінь. Зашаруділа одежа – Жінка з цвіту пішла. Ішла через дворище ратушу, і там, де ступала, виростали квіти. Петро зачудовано на все те дивився, бо одна нога Жінки з цвіту лишала квітку білу, а друга – червону.

– Постій! – гукнув він їй услід. – Ти поранила ногу! Жінка спинилася і знову озирнулася до нього. І здалося йому, хоч не бачив її обличчя, що зовсім печальний був її погляд. І він не гукав на неї більше. Притулив долоню до очей, бо пізнав причину, чому кривавився той другий слід. Пізнав, але