Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Детективи » Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

Три  листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук - Безкоштовні електронні книги на українській мові: читай онлайн та скачуй
Сторінок:200
Додано:14-09-2024, 10:14
0 0
Голосів: 0
Аннотація до бестселера - Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Всі твори автора ⟹ Валерій Олександрович Шевчук

Химерна й захоплива таємничо-детективна історія трьох поколінь Турчиновських, яка бере початок у далекому XXVII столітті.

Читаємо онлайн Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

Три листки за вікном

Роман-триптих

Листок перший. Ілля Турчиновський. Повість

Світ неситий, коли не задовольняє.

Вічність несита, коли не завдає жалю…

А я, як був, так і тепер – подорожній!..

Г. Сковорода

РОЗДІЛ І,

де викладено передмову Турчиновського до читальника

Перепрошую тебе, дорогий читальнику, за те, що забираю час, який ти міг би вжити на господарювання, на прогулянку по саду, а коли любиш працю, на догляд того саду. Але мова сьогодні до того, кого захопив неспокій і хто шукає свого саду не у речах матер'яльних, а в іншому, чого прагне неупокорена душа. Такі на цій землі волею божою теж навіщось творяться, і їхнє покликання – жити і дороги, наче їжу, через себе перепускати. Зрештою, такою неупокореною душею, признаюся щиросердно, є і я, тож у цій бесіді з тобою, дорогим читальником, шукаю собі товариша і співбесідника; хай не знаю я тебе і в якому часі житимеш, маю в тобі невідхильну потребу.

Насамперед хочу оповісти одну невелику історію. Повернувшись із церкви, спочивав я по трудах своїх у садку, коли ж побачив, що назустріч мені простує якийсь юнак. Був він добрий на вроду і мав розумні очі. Підійшов під благословення і перепросив мене, що завітав так нагло, але давно прагне зі мною зустрічі й хоче дещо запитатися. Я хитнув головою і запросив гостя сісти в затінку великої яблуні на трав'яній лаві.

– Питай, сину мій, – сказав я. – Але передусім: хто ти такий і назви мені своє ім'я.

Він схилив голову, і щоки йому покрив легкий рум'янець. Я придивився до нього: про щось нагадував мені цей юнак, далеке й призабуте.

– Назвати себе не штука, – сказав він. – Але чи потрібно це вам?

Він зирнув на мене, і був той погляд ніжний і сумовитий. Так ми й дивилися якийсь час один на одного, ніби впізнавали. Сонце пробивалося крізь гілля яблуні й обкидало мого співрозмовника світлими латками; мені здалося, що торкнулося мого серця щось тонке і давно знайоме – найніжніша лапка, котра чіпає ще ніжнішу павутину. Ця музика прозвучала в глибині мого єства сумно й приглушено – юнак таки мене схвилював.

– Прийшов до вас, отче, – сказав він, – здалеку, прочувши про вашу мудрість.

Не люблю похвальби, тому промовчав.

– Кажуть, пережили ви чимало пригод, перш ніж осісти тут, – повів далі той молодик. – Отож мене цікавить таке: чи були ті пригоди конче вам потрібні й пожиточні і чи не ліпше упокоритися душею відразу, осівши й заходившись біля корисного діла?

Гострою колючкою дряпнуло мене те запитання, але на вуста лягла спокійна всмішка.

– Хто зна… – спроквола проказав я. – Не так усе на світі просто. Один хоче вчинити так, як кажеш ти, сину мій, а інший навпаки. Іншому покладено перейти не одну біду й пережити безліч пригод, щоб дійти до того-таки – спокою й миру душевного.

Молодик світив супроти мене гострим, напруженим поглядом.

– Осівши відразу, – сказав він, – ви могли б учинити більше добра. Чи не було зайвою тратою сили ваше неупокорення? Чи блукання ваше не те, що звуть манівцями?

Біля нас важко прогув джміль, і я провів його поглядом. Стало мені навіть гаряче, і я скинув бриля, поклавши його на коліно.

– Кожен із нас приходить у світ неоднаково, – сказав я. – Один знаходить собі призначене, ледве продерши очі, Всі немовлята схожі, але на кожному осібний карб, бо в кожного своя доля: один міщанином стане, а другий землю оратиме. Ще один – царем, а інший – попом. Войовником чи майстровим. Кожен віднайде собі житло й дружину. Але з-поміж тих певних вирізняються ще непевні. Над ними запалюється дальша зірка, бо все Їхнє наступне життя стає чомусь смугою найрізноманітніших пригод і трафунків.

Юнак повернувся боком до мене й дививсь кудись у далечінь, де сонце синило простір і де мерехтів у тій просині невеликий гайок. Його профіль малювався на зеленому тлі, і я знову придивився до нього пильніше. І вдруге повернулося те, що відчув передусім, торкнула павутину найніжніша лапка, і смуток, теплий і щедрий, залив мені серце, аж затремтіло воно в грудях. Щоб не виказати хвилювання, я зняв із коліна бриля і почав роздивлятися його; в одному місці солома порвалася, і я торкнув прорву пальцем.

– Що хочеш запитати мене ще, сину? – мовив я.

Юнак здригнувся. Швидко встав і вклонився мені.

– Перепрошую, отче, – сказав наче й занепокоєно, а може, кудись і поспішаючи.

– Ні за що перепрошувати, – мовив я: чомусь не хотілося, щоб юнак ішов геть. – Можеш питати все, що заманеться.

– Я спитав усе, – мовив юнак. – Сердечно вам дякую.

– Тоді дозволь запитатись і в тебе, – зупинив його, бо аж поривався йти. – Ветхий я вже й недобачаю добре. Чи не зустрічалися ми з тобою раніше?

– Авжеж! – загадково відказав юнак.

– Коли так, – озвався я трохи гарячкове, – то чи не назвався б ти хоч на відході.

Юнак звів на мене очі, і ми знову пильно подивилися один на одного. Морозець пройшов мені по спині, бо я вже, здається, починав його упізнавати.

– Саме так і є, – сказав юнак, ніби вгадуючи мої думки. «Але ж цього не може бути!» – подумав я.

– Чому не може? – всміхнувся юнак. – Хіба люди не люблять згадувати проминулого життя?

«Це так, – подумалося мені. – Але я тебе можу торкнутися, як живого. Виразно бачу й чую тебе – от що мене вражає!..»

То було й справді дивно. Сидів на трав'яній лаві під улюбленою яблунею і дивився крізь віття на засинений удалині гайок. Із того гайка виїхав раптом вершник, спинився й задививсь у мій бік, звівшись на стременах. На вершнику була синя одежа, а чоботи яскраво-червоні. Не бачив його обличчя, але знав: такий вершник приснився мені якоїсь ночі, той чоловік колись супроводжував мене, й називав я його незвично – Страх.

Чув шелест юнакових кроків – той відходив од мене. Хотів звести голову, щоб глянути на нього, адже нечасто трапляється, коли людина ветха днями зустрічається із собою юним, але не міг і пальцем кивнути: тіло знерухоміло і безвладне стало.

Тоді я знову подивився туди, де стояв на узліссі вершник. Ну звісно, юнак ішов до нього. По яскраво-білій стежці, що аж сяяла між смарагдової трави, – незграбна цибата постать з прив'язаними до плеча книгами. Я відчув, що в мене затремтіли пальці, що в мене ліва брова смикнулася, адже і

Відгуки про книгу Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: