Коло смерті - Кріс Тведт
— Двоє туристів двадцять п'ять років тому? Ти жартуєш? Хто тепер їх згадає?
— За інших обставин не згадали б, але мова йде про тиждень, коли сталися два вбивства. Ті дні закарбувалися у пам'яті багатьох людей. До того ж, Франк казав, що вони не раз бували на острові. Варто спробувати…
— То, може, хай би Франк і вивідував?
Мені не хотілося казати, що не надто покладаюся на Франка, тож вдав, ніби не почув запитання.
— Будь ласка, Маґдо, порозпитуй трішки по селу.
— Гаразд. Ти знайшов Томаса? Він усе ще мешкає там, де й раніше?
На якусь мить мене, мов заціпило, я не розумів, про що вона запитує, а тоді раптом згадав. Про Томаса, свого колишнього чоловіка. Я зовсім забув про обіцянку допомогти їй навести лад у паперах.
— Ще не мав часу, Маґдо, — збрехав я. — Завтра цим займуся.
Коли я вийшов з будинку, дощу вже не було, хоча пройшов зовсім недавно, й знову збиралося на нову дощовицю. Нічне повітря холодно й вогко торкалося обличчя, пахло зітлілим листям і соленим морем. То був запах мого міста. Міста, де дев'ять з дванадцяти місяців — осінь, де фари автомобілів і неонова реклама завжди віддзеркалюються у мокрому асфальті, бруківка блискуча, свіжо вмита дощами, а темні хмари, мов затяжна депресія, місяцями виснуть між горами. Я збирався додому, проте ноги самі понесли до темного пабу в темному завулку, місця такого безрадісного й зачухраного, що навіть мої невибагливі клієнти рідко туди забрідали. То була забігайлівка для тих, кому вже й злочинцем бути не під силу. Єдине, на що спромагалися тутешні відвідувачі, хіба вихилити гальбу пива. Мені таке пасувало, бо і я раптом відчув, що на більше не спроможний.
Я думав про батька. Про все несказане поміж нами. Знав, що тепер вже надто пізно, що ми вже ніколи про це не зможемо поговорити. Мама покинула нас, коли я був ще зовсім малим. Я ніколи більше її не бачив, не знав, де вона живе, та й чи ще живе. Після її від'їзду я запитав батька, коли вона повернеться. Я запитував про це щодня, щоранку, під час вечері й коли вкладався у ліжечко до сну. Так тривало тижнями, аж доки батько одного разу не стерпів. Він не обійняв мене, не погладив по голівці, а лише — наскільки пригадую — мовив тихим, спокійним голосом, що мама не повернеться ніколи, ми ніколи більше її не побачимо, що ми їй байдужі, вона нас не любить, і він ніколи, ніколи, ніколи не хоче чути її імені в своєму домі.
Найжорстокішими були не батькові слова, бо вони лише підтвердили мої найгірші підозри, були відлунням моїх здогадів, які щовечора змушували мене малого безгучно ридати в подушку. Найбільше настрашили його очі. Розпачливий туск у них, що межував з божевіллям. Набубнявіла жилка пульсувала на скроні. Страх втратити ще й батька приголомшив мене, наче фізичний удар, і я ніколи більше не згадував мами в його присутності.
Я замовив ще пива й задумався про Сюнне. Якою вона була цього пообіддя в офісі, як просто й майже недбало вдягнена, зі скуйовдженим віхтем волосся на голові. Ця позірна недбалість підкреслювала її дівочість. Вона нагадувала цибате дівчисько, яке забігло погратися у татів кабінет. Мимохідь я побачив своє обличчя у дзеркалі над барною стійкою. Геть сивий, не лише на скронях. Глибокі ритвини довкола рота. Мішки під очима. У погляді така житейська втома й цинізм, аж я замовив іще пива.
Десь на задвірках свідомості причаїлися думки про недалекий суд, мов грозова хмара, страшна й чорна, яка з кожним днем насувалася щораз ближче. Я вже відчував, як вона тисне, як заряджає електричними розрядами атмосферу. Не хотів про неї думати, замовив горілки, потім ще пива, щоб запити горілку. Уявно цоркнувся зі своїм відображенням у дзеркалі. Мікаель Бренне. Колишній адвокат. Самотній вершник. Зляканий.
І, слава Богу, скоро ще й п'яний буде.
Я замовив ще горілки, потім ще. Відлуння Вестьой пробилося крізь душевний туман, який ось-ось мав огорнути мене всього: «Ми можемо молитися, плакати й благати Господа про милість, але він нас не почує. Бо Господь хоче, щоб ми самі пройшли свої випробування, тому й створив цей світ, а також темінь у людських серцях».
То були слова Крістіана Саломонсена під час проповіді. Мені вчувався його голос, приглушений і далекий, але була в ньому якась фальш. Звучав він не так, як я його пам'ятав. Нараз до мене дійшло, що я проказав ті слова вголос, пробурмотів стерплими губами. Бармен зиркнув на мене.
— Ще пива, друже? — запитав він. — Бачу, тобі треба напитися…
Розділ 42— Що з тобою? — Сонцесяйний здивовано подивився на мене, а тоді всміхнувся. — Ні, нічого, забудь… Мінералка в склянці, перегар з рота, почервонілі очі, руки трясуться. Усі ознаки вчорашнього бурхливого вечора. Але… — він зиркнув на годинника. — Уже давно день, скоро вечір, а ти ніби щойно прокинувся. Навіть боюся собі уявити, як воно було зранку…
— Я теж…