Коло смерті - Кріс Тведт
Дитячий майданчик був сумним і непоказним, як і решта житлового кварталу, сірий, запилюжений, занедбаний, хоча мав би бути порівняно новим. Маленький хлопчик самотньо бавився у пісочниці. Посеред майданчика стояв худорлявий, стрункий чоловік, запхавши руки глибоко в кишені шкіряної куртки.
Пронизливо скрипнули, різонувши вухо, завіси хвіртки. Чоловік обернувся.
— Ґюннар Скейє? Я — Мікаель Бренне. Ваша дружина сказала, що ви тут.
Ґюннар Скейе мав сиве, коротко підстрижене волосся — так стрижуться зазвичай американські літуни, — зморшкувате обличчя й міцний потиск руки.
Хлопчик у пісочниці підвів голову, почувши наші голоси. Я привітався до нього й усміхнувся, але він лише серйозно глипнув на мене, а тоді знову взявся до своїх розкопок у піску.
— Ви ж, напевно, розумієте, я не зможу поділитися з вами інформацією, яка не підлягає розголошенню, хай навіть я давно на пенсії, — попередив він.
— Звичайно, але, гадаю, тут проблем не буде.
— Якої справи це стосується?
— Арон Сьорвік. Убивство двох дівчат.
— Анна і Сірі. Так, пригадую. Подвійне вбивство не щодня стається, — Ґюннар крекнув. — Що вас цікавить?
— Я представляю інтереси Арона Сьорвіка. Просто, щоб ви знали. Моїм завданням є з'ясувати, чи існують підстави для перегляду справи.
— Гм, я зауважив, що така практика стає популярною, — сухо мовив чоловік.
— Тільки не кажіть, ніби розслідування було проведено бездоганно, і помилки бути не…
Він урвав мене помахом руки, нетерпляче й трохи роздратовано.
— Ні, ні. Усі роблять помилки, навіть ми. Навіть поліція. Але більшість, переважна більшість засуджених норвезькими законами за скоєння важких злочинів, винні. Хоча з газет можна іноді припустити, що буває і навпаки.
— Я знаю, — мовив я. — І погоджуюся з вами. Але це не заважає…
— Погляньте на цю забуту Богом місцину, — Ґюннар Скейє обвів широким жестом навколишній краєвид — низькі, обчухрані кущики, що тулилися, шукаючи прихистку, під каменями; пожухла трава, іржаві зарості вересу, — обрамлений сірим небом і сірим морем. — Холодне, пронизане вітрами, неприкаяне. Ми переселилися сюди, щоб бути ближче до дітей. Онуки, розумієте… дешева земля, власний дім. Ми завжди жили в міському помешканні, а тут моя стара розмріялася, як гарно було б копирсатися у своєму садку. Але ж нічого не росте на цьому проклятому вітрі!
Я трохи помовчав, чекаючи на продовження, але він більше нічого не сказав.
— Арон Сьорвік, — почав я знову, але Ґюннар удруге мене урвав.
— Арон Сьорвік був, з біса, дивним типом.
— Це не конче свідчить про його вину.
— Ні, не конче. Але він винен.
— Звідки така впевненість?
Ґюннар Скейе підніс пальця до носа.
— Я розслідував сотні, ні, тисячі кримінальних справ, Бренне, і допитав більше злочинців за свій вік, ніж можна собі уявити. Є звідки брати досвід. Арон Сьорвік винен. До того ж, він зізнався.
Мені вже набридло без упину чути про оте зізнання.
— Він був усього лиш розгубленим хлопчиком. Чи так вже й важко було змусити його зізнатися?
Ґюннар мовчки глянув на мене.
— Можливо, ви й маєте рацію, — додав я за мить. — Можливо, Арон, справді, винен, не знаю. Та я мушу вивчити справу, це моя робота.
Потім я пояснив йому, у чому суть проблеми.
— П'ятеро чужих на Вестьой? — Ґюннар задивився у далину.
— Так. Про трьох згадується у матеріалах, двох сантехніків і комівояжера.
— А решти двох немає?
— Нема.
— А звідки вам відомо, що вони існували?
— Джерело… Достовірне джерело, яке категорично стверджує, ніби були ще двоє. Двоє туристів, імовірно подружжя.
Він усе ще не дивився на мене. Ніби зачепився поглядом за щось ген далеко, де небо зливалося з морем у мрячному серпанку.
— Дідусю, я змерз! — гукнув хлопчик, цокотячи зубами.
Хлопчина сидів у піску, виставивши перед собою почервонілі від холоду долоньки. Під носом висіла зелена шмаркля.
Ґюннар Скейє підійшов до малого, присів поряд, узяв його ручки в свої долоні.
— Ходімо додому, до бабусі, поп'ємо какао, — запропонував він онукові, а тоді обернувся до мене. — Вибачте, Бренне, нічим не зможу вам допомогти.
— Тобто? Ви не пам'ятаєте тих туристів?
— Якби вони існували, ви б знайшли їх у протоколах. Свідки не зникають з кримінальних справ безслідно.
— А мені казали про вашу фантастичну пам'ять, — дорікнув я ображено.
Ґюннар Скейє тільки стенув плечима.
