Коло смерті - Кріс Тведт

У слухавці стало тихо, довше, ніж хотілося.

— Так мені здається…

— Тобто, як?

— Так, як кажу. Остаточної певності немає, але кілька літніх жінок гадають, ніби вони були саме в той час.

— Гадають ніби були… Цього мало!

— Це все, що я змогла з них витягнути…

Я зітхнув.

— Гаразд, я розумію. Я ще не розмовляв з твоїм ексом, але знайшов його адресу. Він усе ще мешкає тут, у місті. Провідаю його за найближчої нагоди.

— Не мусиш клопотати собі голову. Якось же я давала собі раду понад двадцять років.

— Я тобі пообіцяв залагодити справу. І дотримаю обіцянки! Ти собі заслужила, допомігши мені.

— Маєш зустріч завтра вранці о дев'ятій, — перше, що сказала Сюнне, коли я переступив поріг контори.

— Новий клієнт?

— Ні, клієнт — ти. Я домовилася з Рюне Сеймом…

Я важко зітхнув.

— Він телефонував?

— Ні, Мікаелю, я телефонувала. Немає сенсу ховати голову в пісок і вдавати…

Решти я не почув, бо гримнув за собою дверима.

У цьому місті Сьоренсени мешкали на кожному кроці, та лише троє з них мали ім'я Гаральд. Голос першого молодо й радісно задзвенів у слухавці, ніби життя для нього було забавою, і саме цієї миті він чекав саме телефонного дзвінка збанкрутілого, захриплого спросоння адвоката. Коли я розповів йому, що розшукую особу, яка літувала на Вестьой двадцять п'ять років тому, він голосно й весело розсміявся.

— Цілком могло бути, — мовив він крізь сміх. — Та хіба в утробі моєї матері. Мені лише двадцять чотири…

— Даруйте, що потурбував!

— Не біда.

— До речі… як звуть вашого батька?

— Мого батька? — знову сміх у слухавці. — Не Гаральд, якщо вас це цікавить. Його ім'я Едвін Даль.

Далі я взявся обдзвонювати решту людей зі свого списку. Хтось відповідав привітно, хтось роздратовано, інші нейтрально-ввічливо, але спільним для всіх було одне — ніхто з них не бував на Вестьой двадцять п'ять років тому.

Коли я вже здався, голос мій цілковито захрип, а вухо паленіло, нам'яте слухавкою у довгих телефонних балачках. Жодного ентузіаста-орнітолога, нікого, хто б бував на Вестьой. Ніхто з опитаних не мав родичів, які б пасували до мого опису. Одна жінка запитала, чи я, часом не той самий Мікаель Бренне. Коли я поцікавився що вона має на увазі, жінка відповіла:

— Адвокат, звинувачений в нападі й побитті чи щось таке…

— Саме він, — зізнався я. — Не в нападі, а…

— Я гадала, ви в тюрмі сидите. Вам хіба дозволено отак видзвонювати й турбувати людей?

— Так, я маю на це право.

— Неймовірно! Що ж, гаразд, я ніколи не бувала на Вестьой. Навіть не знаю, де це, — і жінка поклала слухавку.

Рюне Сейм мав серйозний і стурбований вигляд, це дуже нагадало мені вираз обличчя батька, коли він бував стривожений чи розчарований моїм черговим юнацьким вибриком. Певний період свого життя я бачив цей вираз доволі часто. Рюне похитав головою.

— Як я можу виконувати свою роботу, Мікаелю, якщо ти уникаєш мене. Гадаєш, розумніший за всіх?

Я знову відчув себе підлітком, у якого норовистість поєднувалася з почуттям нечистого сумління. Я лиш повів плечем.

— А чим ти можеш зарадити в цій справі?

— В усіх справах можна чимсь зарадити, Мікаелю, ти сам добре знаєш. Хіба на твоєму віку траплялася хоч якась справа, про яку б ти знав наперед, що вона безнадійна? Коли було б байдуже, з'явишся ти на суді чи ні і чи зіграє твоя поява хоч якусь роль? Ти однаково готувався сам і готував до суду свого клієнта!

Я замислився.

— Мабуть, маєш рацію. Але я мав справи, чимало насправді справ, коли заздалегідь знав, що клієнта виправдати неможливо.

— Добре… Бувають такі справи, про це знають усі адвокати. Та скажи мені, хіба жодного разу не ставалося навпаки? Хіба жодного разу клієнта не виправдовували всупереч твоїм очікуванням?

— Не так вже й часто, — знову здвигнув я плечем.

— Не часто, але бувало! А знаєш, чому? — і не чекаючи моєї відповіді, Рюне повів