Коло смерті - Кріс Тведт

— Даруйте, але це неможливо.

— Наскільки я знаю, ті слідчі вже давно не працюють у поліції, більшість з них на пенсії, але ж можна…

— Перепрошую, — вибачився голос, слухавку поклали.

Я вилаявся і взявся за пошуки в інтернеті.

У моєму списку значилося сім прізвищ. То були прізвища, які я вишукав у результаті ретельного вивчення матеріалів справи. Вони регулярно фігурували під час розслідування, а тому можна було припустити, що їхні носії працювали понаднормово під час розслідування убивства Анни та Сірі. Сім пересічних норвезьких прізвищ. Справі налічувалося двадцять п'ять років, і ніщо в документах не вказувало на вік слідчих. Хтось міг померти. Хтось міг виїхати з міста. Ці люди могли тепер бути будь-де. Першим я спробував розшукати Едварда Карлсена. Пошук дав мені двадцять дев'ять результатів. Лише троє мешкали поблизу, решта — по всій країні. Я важко зітхнув і засів за телефон.

Під кінець робочого дня я був стомлений, зневірений і розчарований. Сюнне зазирнула з-за одвірка й з виразу мого обличчя усе зрозуміла.

— Зовсім нікого не знайшов?

— Чому ж, знайшов. Двох. Один працює у поліції Будьо, інший — на пенсії за інвалідністю. Мені детально розповіли, як він покалічив спину в бійці з якимсь психопатом десять років тому.

— А деталі в справі?

— Жодних, — Сюнне нічого не сказала, тільки вичікувально підняла брову, тож я продовжив: — Нічого не вдалося довідатися, бо ніхто нічого не пам'ятає.

— Мають пам'ятати… то ж була голосна справа.

— Звісно. Саму справу вони пам'ятають, але ніхто не пригадує, скільки сторонніх людей було тоді на Вестьой, не пам'ятають, чи розмовляли або хоча б чули щось про двох туристів. Надто багато часу спливло, дрібниці стерлися з пам'яті.

Сюнне зітхнула.

— Цього варто було сподіватися. А решта п'ятеро слідчих?

— Можливо, їх просто нема в телефонному каталозі. А може, померли, хтозна…

— У цих двох ти не поцікавився, де тепер працюють їхні колишні колеги?

— Що ти маєш на увазі?

— Поліцейські часто стежать за просуванням на службі своїх колишніх колег, хіба ні? Якщо самі не знають, то принаймні знають, де шукати. Та хоч сам зателефонуй якомусь старому приятелеві, запитай, чим займається той чи той спільний знайомий…

— Я про це не подумав.

Сюнне променисто всміхнулася.

— Що б ти без мене робив, Мікаелю!

Того, з травмованою спиною, звали Нільс Скааре. Він був привітніший за іншого, тож я спершу зателефонував йому, пояснив, у чому моя проблема.

— Назвіть прізвища, — попросив він.

Я зачитав свій список.

— Останнього зі списку зовсім не пригадую. Тобто прізвище пам'ятаю, але не можу пов'язати з обличчям. От дивина, правда? Давній колега, а цілком вимело з пам'яті…

Я з ним погоджувався — справді, дивина.

— Що з рештою?

— Їх пам'ятаю. Навіть знаю, де двоє з них тепер працюють.

— Ви б не могли роздобути мені…

— Але вам потрібний Ґюннар Скейє. Він тоді був керівником слідчої групи. Чоловік має легендарну пам'ять. Якщо хтось і може вам допомогти, то хіба він.

— Де його знайти?

— Не зовсім певний… Цілком можливо, він вже вийшов на пенсію. Гадаю, так воно і є. Але я, звісно, роздобуду вам номер телефону.

— Було б чудово!

— Дайте мені ваш номер мобільного, може, зумію стати вам у пригоді.

Ґюннар мешкав в одному з тих маленьких, затишних, майже сільських районів міста, де всі або родичі, або добрі знайомі. Але з часом там проклали дороги, пустили пороми, набудували мостів. Упродовж кількох років острови навколо міста трансформувалися з традиційних поселень у спальні райони з супермаркетами й новими комунальними спорудами, молодіжними клубами й старечими будинками, і райські куточки втратили свою душу. Ґюннар Скейє мешкав у кварталі, де всі будинки були різними й водночас дуже однаковими.

Мила, пухкенька жінка — на вигляд їй можна було дати десь років шістдесят — відчинила двері й заперечно похитала головою у відповідь на моє запитання, чи вдома її чоловік.

— Його немає. Пішов на дитячий майданчик з Тер'є, нашим онуком. Малий сьогодні в нас. Це недалеко, на нашій вулиці.