Репортер - Юліан Семенов
Згадав Горенкова і другий таксист, що віз його туди, де жили сини. І його Горенков запитував, де можна купити «пенсі» і хороших шоколадних цукерок; таксист одвіз його в центральний ресторан, але там красивих коробок не було, тільки молочний шоколад у плитках і фруктові вафлі.
Сусідка гр-на К. — назвемо так того, хто тепер вважається батьком його синів, — сказала Горенкову, що хлопчики в дитсадку, назвала адресу, поцікавившись, хто він такий. Горенков відповів не зразу; людина надзвичайно порядна, він розумів, що коли діти справді називають «татом» іншого, йому не можна відкривати себе: в дворі таємниць немає; почуття такту поступається місцем плітці, брудним чуткам. Він сказав сусідці, що привіз дітям гостинці від їхньої бабусі, і спитав, де працює «товаришка К.» — та жінка, що раніше була його дружиною. Сусідка назвала установу. Горенков залишив у сусідки подарунки і пішов у той дитячий садок, куди новий «тато» водив його дітей…
Одна з виховательок упізнала його на фотографії, яку ми показали їй, і розповіла, що цей чоловік з нездоровим кольором обличчя довго спостерігав, як діти граються на подвір’ї садка. Це здалося їй підозрілим, і вона подзвонила в міліцію; приїхала чергова машина; Горенкова попросили пред’явити документи; він пред’явив паспорт. На запитання, що він тут робить і чому взагалі приїхав до Курська, Горенков сказав, що таке запитання неконституційне. Тоді його затримали й відвезли у відділення міліції. Наводжу витяг з протоколу допиту: «Чому ви вештались поблизу дитячого садка, розглядаючи дітей, і провели там більш як півгодини?» — «Ви не маєте права ставити таке запитання». — «Ми маємо право ставити будь-які запитання». — «Тоді дайте відповідь, чому ви брюнет?» Це сприйняли як неповагу до службової особи, і Горенкова відправили до медвитверезника на аналіз з приводу алкогольного сп’яніння. Після того як його привезли з витверезника з висновком, що слідів алкоголю в організмі немає, Горенкова посадили в камеру, де він провів ніч разом з двома шахраями, Сидоровим і Ратманом. Уночі зчинилася бійка. Сидоров свідчив, що Горенков начебто зігнав Ратмана з нар, бо їх у камері було тільки двоє. Тому він був змушений заступитися за друга. Такої ж версії дотримувався й Ратман. Але згодом, на очній ставці, Сидоров і Ратман плуталися в показаннях, давали такі пояснення, що купи не держалися, словом, брехали. Начальник міського управління міліції, який особисто провадив розслідування після того, як розігралася трагедія, повідомив, що Сидоров і Ратман вирішили «провчити інтелігента», та коли той дав їм відсіч, почали кричати, що їх «убивають». Після цього Горенкова посадили в підвал, де він і пробув до ранку. Коли його викликали вранці на допит, він зажадав дозволу подзвонити першому секретареві обкому в Загряжськ. Але йому відмовили. Вислухавши його показання про те, що він дивився на своїх дітей, начальник відділення пообіцяв розібратися в цьому ділі протягом сімдесяти двох годин. Горенков вимагав викликати представника прокуратури, але йому і в цьому відмовили, а черговий, кивнувши на його туфлі, з яких знову витягли тюремні вірьовочки, що заміняли шнурки, зауважив: «Права качати вмієш, видно птаха по польоту». Лише після того як Горенков знепритомнів — пульс не прослухувався, — викликали «швидку допомогу», що й повезла його до лікарні, у відділення реанімації. Після першої медичної допомоги Горенков звернувся до лікаря Умнової й продиктував їй телеграму Карімову, попросивши копію надіслати мені, в Москву. А рано-вранці, коли мінялася зміна, з лікарні пішов: ми дивилися його кардіограму; серце вимотане, передінфарктний стан.
Мені дуже страшно розповідати про ту сцену, яка розігралася на роботі гр-ки К., колишньої дружини Василя Пантелійовича. Він викликав її на прохідну: вахтер Добичев свідчив, що він простяг їй квіти, але вона вибила їх у нього з рук і майже силоміць виштовхала його на вулицю, повторюючи без упину: «Ти не смієш, іди, іди, чого ти сюди приїхав, гадино?!» Двірник НДІ, в якому працює гр-ка К., чув, як Горенков умовляв колишню дружину, говорив, що він ні в чому не винен, вона не має права віднімати в нього хлопчиків, він ні за що їй не дорікає, але просить дозволу побачитися з ними. Мимовільний свідок цієї трагічної розмови запам’ятав його благальні слова: «Скажеш хлопчикам, що я їхній дядя, я згоден, не треба їх травмувати, якщо вони твого чоловіка називають «татом», але ти не маєш права позбавляти дітей батька». — «Який ти батько? Батьки віддають себе сім’ї! А ти?! Дон Кіхот пришелепкуватий! Скільки я тебе благала?! Як я просила тебе бути тихішим і непомітнішим?! Слави захотів?! От і маєш славу! Мало ще тобі дісталося! Мало!» Горенков просив К. не кричати так — це її ганьбить, а вона сказала, якщо він посмів піти у дитячий садок, вона зразу ж звернеться до міліції…
… Невідома машина збила його неподалік від дитячого садка — безлюдний провулок, дуже тихий, обсаджений двома рядами лип, вікна будинків закрило листя; звуку гальм — проразливого в таких випадках — ніхто не чув.
… А тепер я мушу розповісти, чим жила ця людина напередодні загибелі. Наведу записи його думок, що я їх зробив у блокноті після того, як провів Горенкова на Курський вокзал і посадив у сьомий вагон швидкого поїзда «Москва — Сімферополь». Причому це були думки не пустого фантазера; перший секретар обкому партії Карімов офіційно запросив його зайняти пост міністра будівництва автономної республіки з правом на широкий експеримент! «Як правило, — зауважив він Карімову, — наші експерименти йдуть зверху вниз. Це почалося в двадцять дев’ятому році, з колективізації, коли Сталін запропонував провести «революцію зверху». А давайте-но поекспериментуємо в зворотному напрямі. Час цього вимагає. У відомий вираз, що верхи не можуть по-новому, а низи не хочуть по-старому, доводиться вносити корективу: верхи дуже хочуть по-новому, низи не збираються жити по-старому, але середина не вміє працювати так, як цього вимагає нове мислення».
Горенков — ми проговорили майже всю ніч — мислив викінченими, вистражданими формулюваннями, він жартував: «У тюрмі в мене було багато вільного часу».
— Скільки років ми говоримо про
