Репортер - Юліан Семенов

Я відповів, що знайти мене можна в залі чекання аеропорту, літак о десятій ранку, там і переночую.

Помічник запропонував улаштувати в готель; я відмовився: місцевих не пускають, заборонено; «Ну, це ми якось уладнаємо». — Навіщо зайвий клопіт? Хочу побути серед людей, одному в чотирьох стінах не з руки».

Я досить довго чекав в аеропорту місця: всі дивани й крісла були зайняті; безнадійна втома чекання відчувалася в незатишному, холодному будинку; відчуття це підкреслювалося ще й тим, як байдуже, скоромовкою оголошувалися посадки на рейси; в мікрофонах щось тріщало, люди витягували шиї, щоб зрозуміти нерозбірливі слова диктора і, боронь боже, не пропустити свого літака.

Але ж кожна подорож — це свято, подумав я. До нього заздалегідь готуються, мріють увесь рік, навіть отой тиждень, коли стовбичиш у черзі біля каси, не здається таким жахливим напередодні польоту — до Москви, на південь, у Київ… Чому ж усе-таки планета наша така бідна на розваги? Хіба ці дівчата-диктори самі не літають на відпочинок? Адже вони, напевне, теж шиї витягують. Ні, відповів я собі, вони чекають посадки у тих кімнатах, де все чути; планета складається з осередків, ми всі розгороджені…

Я згадав празький аеропорт, кіоски з сувенірами, кафе, закусочні, ці безугавні «просимо вас», і мені стало так безнадійно-порожньо, що захотілося піти на площу, сторгувати у таксиста пляшку за четвертак і висмоктати її з горлечка — може, хоч це приглушить тугу, що ж іще?

Тільки після того як вилетів рейс на Ленінград, звільнилося крісло біля вікна; я влаштувався по-царськи, скинув туфлі, які, поки лежали на складі колонії, дуже зсохлись і тому терли пальці; простяг ноги, знову подумав про те, що завжди гнав від себе: як же я приїду до дітей? Що їм скажу? А коли вони забули мене? Коли цей Кир’яков став їм справжнім батьком?

У сусідньому кріслі всілася весела чистенька бабуся в білій хусточці, усмішливо проводжаючи поглядом усіх, хто проходив мимо неї. Розіславши на колінах пластиковий пакетик, вона витягла з сумки (в неї їх було п’ять, усі маленькі, як торбиночки, різних кольорів, але зав’язані однаковим вузлом) їжу, розклала її акуратно й, легко перехрестившись, почала їсти. І стільки в цьому її трапезуванні було надійності й спокою, що мені болісно, до сліз захотілося повернутись у дитинство, щоб усе можна було розпочати заново.

— Котлетку хочете? — спитала старенька, помітивши, як я, не одводячи очей, дивлюся на неї. — Тільки вранці смажила, з цибулькою. І хлібець м’якенький, пригощайтеся, не соромтесь…

— Спасибі, бабусю, — сказав я. — Ситий.

— Та яка ж я «бабуся»?! Я вам хіба що в матінки годжуся, мені тільки сімдесят… А вам?

— Тридцять сім…

— Господи, а я вам усі п’ятдесят дала б…

— Хворів…

— Із серцем щось?

Я всміхнувся:

— З душею.

Бабуся зайшлася беззубим сміхом, а я згадав слова нашого пахана Ігорка: «У мене рак душі, нелюди! Мене не можна нервувати шумом, хто хропе — задушу».

Бабуся кінчила трапезу, поправила складочки на спідниці — вона в неї була старовинна, з оборочкою, такі і моя бабуня доношувала після своєї матінки; скільки її пам’ятаю, дві спідниці міняла, зносу їм не було — і почала докладно розповідати, що летить «в Оренбурх, до онука, він військовий, бере законний шлюб, прислав гроші на квиток, у мене з рук не злазив, батько з матір’ю дороги будували, на місці не сиділи, а він, малесенький, усе в мене та в мене. А тепер великий начальник, лейтенант, на кольорову фотографію знімається, прямо як картина, я в рамочку вставила, під іконою на покуті повісила, сусіди приходять любуватися, вони ж його змалечку пам’ятають, господи…»

І так вона ніжно, розважливо все розповідала, так округло й неквапливо вимовляла свої, лише їй притаманні слова, що я відчув такий спокій, якого не знав останні два роки, і заснув, немовби поринув у блаженну тишу.

… Прокинувся я від того, що хтось поклав важку руку на коліно: біля мене навшпиньки сидів Карімов:

— Поїхали до мене, переночуєте, — сказав він, немов попрощалися ми годину тому. — Тут не відпочинок, замучитесь…

У машині я спитав:

— Послухайте, в мене до вас тільки одне запитання… По-моєму, воно зараз стає основним, що називається, «бути чи не бути». Ви маєте намір якось вирішувати питання про заробітну плату апарату — включаючи обкомівський? Адже коли країна справді перейде на самофінансування й госпрозрахунок, директор з робітниками одержуватимуть удвічі-втричі більше, ніж інструктор! Чи хочете посадити апарат на параграфи закону про безшлюбність? Я не розумію — матеріальний інтерес поширюється в країні на всіх? Чи тільки на тих людей, які безпосередньо працюють на виробництві? Зараз апарату немає ніякого резону допомагати перебудові, Рустеме Ісламовичу… Думаю, навпаки… Давайте навчимося поширювати на всіх, «буття визначає свідомість»… Чи маємо ми право й далі обманювати самих себе?

— Що, ввести для обкомівських пакети? — всміхнувся Карімов. — Як у старі добрі часи?

— Чому? Не треба. Пакет є пакет, це — секретність… Кожен інструктор має бути зав’язаний на галузь і регіон, одержувати нарівні з усіма процент від прибутку…

— А як бути з тим інструктором, котрий курирує освіту? — спитав Карімов. — Чи соціальне забезпечення?

І тоді я відповів:

— А чи скрізь потрібен інструктор? Що, всі директори шкіл зовсім нічого не тямлять? Директорів радгоспів тепер зобов’язали платити десятки тисяч райагропромам — щорічна премія. На жаль — аби тільки не заважали, не смикали на щоденні наради, не давали б вказівок, коли і що сіяти… Преміюють за допомогу, правда? А яка ж від бюрократії допомога? Хто американському фермерові дає вказівки, як орати і коли? А хліб же ми в них досі купуємо…

XXXI

Я, Костенко

Після того як я здав Чуріна, Завера, Тихомирова й Кузінцова в Бутирську тюрму, мені страшенно захотілося поїхати додому й упасти на диван: сил не було, вимотався до краю, навіть пальці тремтіли. Взагалі кожного разу, коли доводиться затримувати людину — хай вона буде тричі бандит, — я відчуваю гнітючу ніяковість; Варравін правильно зауважив: «Переслідувач завжди помиляється».

Але додому я не поїхав, бо спершу треба було потрапити до Олі Варравіної. Обшук там має початися через півгодини, Глафіру Анатоліївну забрали на роботі, а нещасна молода жінка з випнутим животом сидить у квартирі матері і нічого не знає. Якщо ми не протиставимо бюрократії чужих нашу «бюрократію» — Варравіних, Костенків, Горенкових, нас роздавлять… А я іноді думаю, що у нас взагалі немає бюрократії, бо істинне значення цього слова, його одвічна першооснова, криється в