Репортер - Юліан Семенов
Саме традиція «підозрюваного беззаконня» може зламати життя цьому самому Варравіну. А кожен розум, утрачений суспільством, непоправний. Більше того: його місце займе дурень або мерзотник, а це вже подвійна втрата для народу!
… Ольга відчинила двері, не питаючи, хто прийшов, подивилася на мене без усякого інтересу, якось наскрізно, загальмовано. Переляку на її обличчі не було, величезні красиві очі були недвижні, якісь напружені, порожні.
— Ви — хто? — спитала вона з напрочуд різкою вимогливістю, хоч, може, таке враження в мене склалося через її голос — дуже низький, глибокий, сильний.
— Моє прізвище Костенко… Полковник Костенко з карного розшуку…
— Заходьте, — голос у неї став стомлений, погаслий.
— Я не знаю, як вас по-батькові…
— Ольга Леонардівна…
Я ввійшов до вітальні; обстановка досить скромна, багато книжок, причому прочитаних — видно по корінцях. Правда, скільки разів я брав людей, що жили в спартанській обстановці, а потім у них на садових ділянках викопували запаяні банки з золотими монетами…
— Сідайте, — запропонувала О ля, загорнувши шаль на животі, що був схожий на огірок; хлопчика народить, точна прикмета.
— Спасибі… В мене до вас кілька запитань…
— Я щось не второпаю, чому сюди завітав полковник карного розшуку?
— Ви здогадуєтесь, Ольго Леонардівно… Мене цікавлять ключі… Від вашої квартири… Кому ви їх віддавали?
— Що?! — подив її був щирий. — Які ключі?!
— Де ключі від вашої з Іваном квартири?
— Он у тій скриньці, — вона кивнула на палех, що стояв на підвіконні…
— Будь ласка, покажіть мені їх.
Вона підвелася, відчинила скриньку, перебрала усе, що там було — якісь скельця, наперстки, зламані ножиці, — і різко обернулась; обличчя її було перелякане, як у дівчинки, але водночас з’явилася дивна печать упертості, яка завжди є предтечею абсолютної, непробивної закритості; особливо чітко це простежується саме в жінок — попрацювати б психологам у цьому напрямі… А ти пропонував їм це, спитав я себе. Ніколи ти їм цього не пропонував, психологи допитів не роблять і наручників у кишені не тягають, а тим паче пістолет під пахвою…
— Тамара часом у вас ключі не просила? — спитав я.
— Яка Тамара?! — Ольга зіщулилась.
— Ви знаєте, про яку Тамару я кажу.
— А чого це вона вас цікавить? Займайтеся бандитами, це ваша справа, вулицями ввечері страшно ходити… Раніше такого не було…
— Раніше можна було саджати за підозрою, Ольго Леонардівно. Раніше можна було і вас посадити на десять років — без суду, за рішенням Особливої наради — за певні слова представникові влади… Мені дуже багато говорив про вас Іван, тому…
— Ах, ось у чому справа, — перебивши мене, вона зіщулилась ще більше, плечі опустились, але очі стали щілинами; навіщо спотворювати себе, в неї ж чудові очі. — Тоді мені зрозумілий ваш візит…
— Вам незрозумілий мій візит… Незрозумілий, Ольго Леонардівно… Хтось підкинув у шухляду письмового стола вашого чоловіка доказ, на підставі якого ми повинні його арештувати, — замах на життя художника Штика…
Очі її знову стали величезними, і в них щось зламалося: не різко — так часто буває в екстремальній ситуації, — але глибоко всередині, на підступах до свідомості…
— Який замах? — спитала вона майже по складах. — Який художник? У нього немає ніяких художників… Він не здатний на це…
— Як ви думаєте, Іван признався б у тому, що в його столі невідомо як опинився доказ? Що називається, вбивчий? Скажіть, як мати його майбутньої дитини…
— Моєї дитини, — вона поправила мене автоматично, і очі в неї знову стали мінятись, набуваючи колишнього виразу байдужості і покори. — Дитина завжди належить матері.
— До речі, у вас буде син, а син справді більше належить матері, я кажу це як батько дівчини…
— У мене народиться дочка, — щось схоже на дивну усмішку, стражденну й жалісливу, несподівано промайнуло на її обличчі.
Я чомусь згадав свою бабусю. Потім я зрозумів, що згадав її не «чомусь», а саме через те, що вона завжди зберігала на обличчі печать страждання; я пам’ятаю її такою з раннього дитинства. Вона зрідка сміялась, але навіть коли раділа, намагалася якнайшвидше погасити цю радість і скорботно опустити куточки губів. Якось я приїхав до неї в гості, лишив машину біля під’їзду, але діди, що сиділи на лавочці, сказали, що Пелагеї Гаврилівни немає, стоїть у черзі за нутріями, приохотилась до пацюків, дешево й наваристо… Я зморщився: оце так, хіба ж можна?! Я й грошима допомагаю їй, і курей привожу, і сир, а вона почала привселюдно економити: на їжі… Одна бабуся спитала, як бігає «тестьова машина»; я здивувався: «Якого тестя? Він помер десять років тому». — «Так Пелагея Гаврилівна каже, що це не ваша машина, грошей немає, тесть допоміг»… Звідки це? Страх сполохати хистке благополуччя? Чи справді у нас це в крові — приховувати достаток, боятися пристріту, показувати сусідам свою бідність і нещастя? До таких, мовляв, не пристануть, убогих жаліють, тільки удачливих душать, не прощають щастя і сили…
— Оля… Пробачте, Ольго Леонардівно… Мені прикро говорити вам це, але я мушу, і краще, коли це зроблю я… Справа в тому… Ваша ма… (Я хотів сказати «мати», але мені чомусь здалося це неможливим, дуже жорстким, тому й урвав себе). Справа в тому, що Глафіру Анатоліївну заарештували…
Оля відкинулась, як від удару, стиснувши маленькі кулачки на грудях:
— Що?! Та як ви можете?!
— На жаль, можемо… Через півгодини тут почнеться обшук… І вам треба звідси піти… Зараз… Вам треба поїхати до Івана… Краще буде, коли ви не матимете ніякої причетності до цієї справи… Тому,
