Макбет - Ю. Несбе
— Навіть не знаю, що в ньому переважає, — усміхнулася Мередіт. — Чи то нетерпляче очікування, чи то побоювання. Хлопець, з яким він учора побився, на клас старший за нього, і Юен сказав, що той перший штурхнув малого Пітера.
— Кого?
— Пітера, найкращого друга нашого Юена.
— А, зрозуміло, — збрехав Дафф.
— Юен зізнався, що йому шкода, але він мусив захистити свого приятеля і що татко на його місці вчинив би так само. Тому йому й не терпиться почути, що ти скажеш з цього приводу.
— Тоді мені доведеться проявити збалансований підхід. Засудити його поведінку, але похвалити за сміливість. Сказати щось на кшталт того, що слід зініціювати примирення, а не продовжувати ворожнечу. Треба помиритися — я правильно кажу?
— Так.
Пливучи поряд із Мередіт, Дафф вирішив раз і назавжди, що віднині не плаватиме більше ніде, крім їхнього маленького озерця у Файфі.
— Ну, ось і припливли, — захекано сказала Мередіт позаду нього.
Дафф перевернувся на спину, аби бачити дружину, і став поволі гребти руками й хвицати ногами. Під водою його тіло виглядало блідим і якимось зеленкуватим, тоді як тіло Мередіт, навіть у такому освітленні, було золотисто-брунатним. Він проводив у місті надто багато часу; слід частіше бувати на сонці.
Вона пропливла повз нього і вибралася на берег, на великий, згладжений водою камінь.
То був не просто камінь. То був їхній камінь. Камінь, на якому вони одного дня дванадцять років тому зачали свою доньку. Вони приїхали до Файфа, втікши з міста, і знайшли це озеро майже випадково. Зупинилися, коли Мередіт побачила покинуту маленьку ферму, яка їй дуже сподобалась. Звідти вони помітили блиск води вдалині, і за двадцять хвилин дійшли до озера. Хоча єдиними живими істотами біля озера було двійко корів, вони все ж таки перепливли на протилежний берег до цього каменю, де їх ніхто не міг би побачити. А місяць потому Мередіт повідомила йому, що вагітна. У стані повної ейфорії вони повернулися до тієї місцини, купили будиночок на півдорозі між озером та головною дорогою, а коли народився Юен, то придбали ще й ділянку землі, і на ній збудували дім.
Дафф заліз на камінь і сів поруч. Звідти було добре видно їхній червоний будинок.
Він ліг спиною на зігрітий сонцем камінь. Заплющив очі й відчув, як хвилі задоволення котяться його тілом. Іноді варто змерзнути й застудитися, щоб потім мати змогу насолодитися теплом.
— Отже, Даффе, ти повернувся додому?
Втративши щось, а потім знайшовши знову, насолоджуєшся ним більше, ніж до втрати.
— Так, — відповів він.
Її тінь упала на нього.
А коли вони поцілувалися, йому спало на думку — чомусь саме зараз, а не раніше — що жіночі губи, змочені прісною водою, смакують краще, ніж губи, змочені водою морською. Чому? І зробив висновок, що то, мабуть, у слушний момент тіло посилало йому сигнал, що прісну воду пити можна, а солону — ні.
— От і добре. Тож сядемо за стіл вчасно.
— Я встигну повернутися задовго до цього. Мені просто треба забрати подарунок для Юена. Я залишив його в шухляді свого офісу.
— Наскільки я пам’ятаю, йому хотілося мати спорядження таємного агента поліції.
— Так. Є ще одна справа, яку мушу зробити якнайшвидше.
Вона провела пальцем по його лобі й носі.
— Щось трапилось?
— І так, і ні. Я мав би розібратися з цим сто років тому.
— Тоді, — її палець, такий знайомий палець, торкнувся його губ, — тоді я чекатиму тебе тут.
Дафф сів, обпершись на лікті, і глянув на неї.
— Мередіт!
— Що?
— Я кохаю тебе.
— Я знаю, Даффе. Просто ти ненадовго про це забув.
Дафф усміхнувся. Знову поцілував її змочені прісною водою губи і підвівся. Хотів був ще раз пірнути у воду, але зупинився.
— Мередіт!
— Що?
— А Юен сказав тобі, хто переміг у тій бійці?
— А старший комісар не сказав, чому я маю везти їх до клубного будинку? — поцікавився водій.
Тюремний наглядач глянув на в’язку ключів, шукаючи той, що підходив до наступної камери.
— Сказав, що бракує доказів тримати їх далі у слідчому ізоляторі.
— Бракує доказів?! Чорт забирай, усе місто знає, що саме «вершники» отримали дурман у порту. Всім відомо, що саме «вершники» вбили полісмена та його сина. Але мені нецікаво, чому ми їх відпускаємо — бо я вже звик до всілякої туфти, — мені цікаво, чому ми їх відпускаємо не просто так. Коли я перевожу в’язнів, то зазвичай транспортую їх з однієї тюрми до іншої. Проте я не наймався до них таксистом, щоб розвозити по домівках!
— Тут я нічого не можу сказати, — процідив крізь зуби наглядач. — Агов, Шоне! Піднімай свою дупу з ліжка й паняй додому до дружини й доньки!
— Хай живе Макбет! — почулося з камери.
Наглядач похитав головою й обернувся до водія.
— Краще піджени автобус до виходу, а ми тим часом усіх зберемо. З тобою поїдуть двоє озброєних полісменів.
— Навіщо? Хіба цих хлопців не звільнили?
— Старший комісар хоче, щоб їх доправили до пункту призначення без проблем.
— Може, їм на ноги кайдани начепити?
— Інструкціями це заборонено, але роби, як знаєш. Агов! Швидше шнурки зав’язуй, я не збираюся возитися з вами цілий день.
— Невже це правда? Невже повертаються старі добрі часи, як при Кеннеті? — донеслося з номера.
— Хе-хе. Висновки робити ще зарано, але, кажуть, що Макбет рухається у правильному напрямі.
— Його проблема — це не розслідувані вбивства поліцейських. Якщо ви не розв’яжете цю проблему швидко і вправно, то опинитеся в дупі, — зауважив водій.
— Може, й так. Кайт сказав сьогодні по радіо, що Макбет — це катастрофа.
Наглядач іще раз повторив слово «катастрофа» з навмисне гаркавим «р», і водій розсміявся. І мимоволі здригнувся, побачивши татуювання на лобі одного зі звільнених «вершників». «Автобус для перевезення таврованої худоби», — стиха пробурмотів він, а наглядач тим часом підштовхнув чолов’ягу до виходу.
Дафф заскочив до свого кабінету, запхав пакунок із подарунком для Юена в
