Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– А хто годуватиме дитину? – спитав поважно. – Роститиме і до пуття доводитиме?
– Звісно, ти, – сказав Тиміш по-дружньому і поклав на Петрове плече руку. – Отак і віддаси мені свій борг. Нічого ти мені не будеш винен, а я тобі…
– Значить, не твій я вже боржник, Тимоше? – спитав Петро, змружуючи одне око.
– Оце я й хотів тобі сказати, – зняв Тиміш з Петрового плеча руку. – І жінку твою залишу в спокої. А людей прикликав, щоб віддачу боргу засвідчили.
– Ти добрий, Тимоше, правда, ти добрий? Тиміш глянув на ошкірене Петрове лице і мимовільно погасив усміх.
– Ти, Петре, на мене серця не май, – сказав. – Не робив я нічого без твого відома й без угоди. Твоя жінка теж твою волю вчинила, і не май озлості й на неї.
Він підійшов до Петра близько й задихав, грізно поблискуючи очима.
– А я до тебе нічого й не маю, – знітився Петро. – Коли йти на те гостювання?
– Та зараз і підете. Тільки щоб мені тихо був!.. Пішов до дверей і переступив поріг. І побачив Петро його могутню спину, широчезні плечі, прикриті кунтушем, і масну шию. Від того засмикалася нервово ліва Петрова брова, він проковтнув сухий, іржавий клубок, що застряг у горлі, а очі метнулися по дворі, шукаючи захистку. Відтак здалося, що шарудіння Тимошевоі одежі, коли той відходив од нього, і було тим шарудінням, що чув його вночі; йому раптом захотілося заплющити очі й закричати на все горло тонко й пронизливо, щоб той крик досяг аж туди, під хмари, щоб стрепенулися всі батуринці і стривожилися, щоб вискочили із хати Тимофій і Гайдучиха, щоб хмари зірвалися там, у небі, з припону і впали на землю, покрили і сховали світ і його в ньому, щоб темрява прийшла і погасло сонце; щоб його крик підхопили люди й собаки і скажена паніка учинилася; щоб зник він у власному крикові і ніколи-ніколи сюди не повертався.
Але нічого того не сталося, бо зарипіли незмащені двері, і в них постало обличчя його жінки, а за нею і Тимошеве, яке усміхалося, Гайдучиха ж йшла до чоловіка з мертвим лицем.
– Чуєш, Петре, – сказала вона мляво. – Тиміш запрошує нас на погуляння, то чи підемо?
На те струснув Петро з себе заціпеніння і знову ошкірився.
– Каже йти, то підем, – мовив і мимохіть лапнув себе на грудях, наче мав там щось сховане.
– Та мені здавалося: нездоровий ти сьогодні.
– Вип'є чарку і поздоровшає, – сказав весело Тиміш. – Окрім того, з нього знаменитий танцюриста, чи не так, Петре?
– А так, – струснув русявим чубом Петро.
– Коли так, то ходімо, бо вже зачекалися і гості мої, й музики.
7
І тільки тепер помітив Петро, що день сьогодні похмурий, що хмарам небагато й треба, щоб упасти на землю, і йому додумалося, що небо, очевидно, почуло той його крик – небо не тільки знає і бачить, що відбувається, а відає і наперед призначене. Через те зовсім заспокоївся Петро, і його обличчя трохи зрожевіло, а очі пригасли; дивлячись на нього, такого зміненого, помалу заспокоїлася й Гайдучиха і почала краєм вуха слухати, що оповідає їй Тиміш, а оповідав він щось-таки веселе, бо очі його поблискували сміхом. Вони ж з Петром відповідали на те його смішкування, хоч ні одне, ні друге не чули його оповідання – всміхалися тільки для годиться.
Отак дійшли до Тимошевого обійстя, в хаті їх привітно зустріла Тимошиха, ще не стара і ладна, але якась примучена. Зустріли їх веселими голосами Юсько Корнієнко, Клим Стокоз та індукаторський фактор Стефан із жінками. Музики заграли назустріч, а Тиміш, перекрикуючи музик, сказав, що нехай не погребують за честь, виказану їм по-сусідському. Нічого не одказав на те Петро, натомість озвалася Гайдучиха, дякуючи, але так тихо, що за музиками навряд чи Тиміш її почув.
Стіл було заставлено їжею й питвом, і вони всі з шумом посідали і випили по першій чарці. Почали заїдати, і з усіх тільки Петро нічого не куштував. Пив, і в очах його почали запалюватися веселі іскри, а коли музики заграли «Метелицю», устав з-за столу і притупнув ногою. Стріпнув чубом і звів руку, виходячи, тоді як другою взявся о бік. Всі пішли за ним, лаштуючись у коло лицем досередини, власне, лицем до нього, Петра Гайдученка, бо всі мимовільно відчули, що саме він тут проводить. Взялися за руки і пішли по колу; на кінець восьмого кроку всі одночасно, не роз'єднуючи рук, повернулись у протилежний бік. Тоді в танок пішов Петро, розвів руки і почав крутитися, як муха в окропі. Зрештою підступив до Гайдучихи і став до неї обличчям. Вони взялися під праві руки і перемінним кроком почали обертатися, як ходить по небі сонце. Петро взяв Тимошиху під ліву руку і почав рухатись у зворотному напрямі, як ходить сонце. Обходив усіх один за одним, доки не спинився супроти Тимоша. Прокрутився з Тимошем і мимовільно пристукнув закаблуком Мохну по нозі. Тиміш засичав і сердито блимнув на Петра, але той уже йшов до своєї жінки з випростаною головою, з блискучими очима і радісною усмішкою на вустах.
Так вони танцювали не один і не два рази, і завжди виходило, що останнім опинявся чи Петро, чи Тиміш, і по черзі давили вони один одного закаблуками, аж сичали з болю, і знову починався той-таки плин. Здавалося, позабували про час та міру і вже добряче упріли, але всіх живив незбагненний вогонь, тож тупали вони, крутилися й поверталися, аж доки найслабша з усіх, Тимошиха, не сіла знеможено на лаву. На те замовкли втомлені музики і присіли до столу, щоб покріпитися, покріплялися й вони всі – їли, ніби хотіли насититися на тиждень чи й на два. Гайдучиха трохи тривожно зиркала на чоловіка, бо давно не бачила його таким веселим, а він, помітивши її насторожений погляд, підморгнув легковажно і всміхнувся. Був достеменно такий, як раніше, коли вони побралися, саме оця його веселість та рухливість і привабили колись її до нього, бо сама була дівчиною повільна й несмілива, тепер же прочувала у тому його збудженні щось неприродно-незвикле. Тоді встав Тиміш, набряклий від випитого та з'їденого, і його гарне широке обличчя заблищало від поту.
– Я, Тиміш Мохна, зголошую тут урочисто, – сказав він і подивився на Петра, – що сусід мій Петро Гайдученко повернув мені сповна борг, який я йому вділяв, на що повертаю йому квит, що
