Убивчий білий - Джоан Роулінг
— Шкода, що йому заборонили, а то б засудив її,— мовив Страйк, відриваючи чек.
— ...і та Лора зарюмсана вибігла в ніч. І з квартири пішла.
— Знаєш її прізвище?
— Дізнаюся.
— Барклею, а що у Флік за біографія? — спитав Страйк, коли Барклей поклав чек у гаманець.
— Ну, мені сказала, що пішла з університету,— відповів Барклей.— Провалила першу сесію і здалася.
— Навіть найкращі йдуть,— зронила Робін і подала два горнятка чаю. І вона, і Страйк покинули навчання, не отримавши дипломів.
— Дяка,— мовив Барклей, беручи у Робін горнятко.— Батьки розлучені,— провадив він,— і з ними Флік не розмовляє. Джиммі їм не подобається. Тут я їх розумію! Якщо моя донька колись зачепиться з таким мудилом, як той Найт, я вже йому не подарую. Коли Флік немає, він хвалиться хлопцям, як чіпляє молоденьких дівчат. Ті думають, що трахаються з великим революціонером задля великої мети. Флік і половини всіх його вибриків не знає.
— Неповнолітніх серед них немає? Його дружина натякала, що таке може бути. То був би козир.
— Наскільки я знаю, всім є по шістнадцять.
— Шкода,— сказав Страйк. Він перехопив погляд Робін, яка повернулася уже з власним чаєм.— Та ти знаєш, про що я...— Страйк знову звернувся до Барклея: — 3 того, що я почув на марші, Флік сама не дуже моногамна.
— Ага, одна з її подружок щось жартувала про індійця-офіціанта.
— Про офіціанта? Я чув про студента.
— А чого не може бути і той, і той? — озвався Барклей.— Як на мене, вона та ще...
Наштовхнувшись на погляд Робін, він не став казати те слово і натомість відпив чаю.
— А в тебе є щось нове? — спитав Страйк у Робін.
— Так, я забрала другий жучок.
— Та ти жартуєш,— Страйк аж сів прямо.
— Я щойно закінчила його розбирати, там кілька годин розмов. Головно непотріб, але...
Вона відставила чай, розстебнула сумку і дістала підслуховий пристрій.
— ...є трохи дивного. От послухайте.
Барклей примостився на бильце дивана. Робін випросталася на комп’ютерному стільці й увімкнула пристрій.
Офіс заповнився співучим акцентом Ґерайнта.
«...підсолоджу, обов’язково представлю Елспет принцові Гаррі, — казав Ґерайнт.— Так, час мені йти, побачимося завтра».
«Добраніч»,— попрощався з ним Аамір.
Робін похитала головою і самими губами мовила до Страйка і Барклея:
— Заждіть.
Вони почули, як зачиняються двері. Звична тридцятисекундна пауза, тоді клацання — запис зупинився, далі почався знову. Говорила жінка — з глибоким голосом і валлійським акцентом.
«Ти тут, котику?»
Страйк звів брови. Барклей перестав жувати.
«Так»,— озвався голос Ааміра з лондонською вимовою.
«Ходи поцілуй мене»,— мовила Делла.
Барклей аж вдавився і заховав обличчя в горнятку. З жучка полинуло цмокання губ. Зашурхотіли кроки, посунули стілець. Тоді почувся тихий ритмічний стукіт.
— А це що? — пробурмотів Страйк.
— Собака-поводир б’є хвостом,— пояснила Робін.
«Дай мені руку,— сказала Делла.— Не хвилюйся, Ґерайнт не повернеться, я його відіслала до Чизика. Ось так. Дякую. А тепер я хочу поговорити з тобою віч-на-віч. Серденько, на тебе скаржаться сусіди. Кажуть, що крізь стіни чути дивні звуки».
«Це ще які?» — з острахом спитав Аамір.
«Ну, вони гадають, що то може бути тварина,— сказала Делла.— Собака — скавчить чи що. У тебе немає...»
«Та звісно, що немає,— відповів Аамір.— То, мабуть, телевізор. Нащо мені заводити собаку? Я цілий день на роботі».
«Я подумала, що цілком у твоєму дусі було би привести якусь нещасну знайду,— сказала Делла.— У тебе ніжне серце...»
«Нікого я не приводив,— заявив Аамір. Голос звучав напружено.— Можете не вірити мені на слові. Можете піти і перевірити сама, ключ у вас є».
«Не треба такого казати, серденько,— мовила Делла.— Мені б і на думку не спало приходити без твого дозволу. Я б не стала нишпорити».
«Ви були б у своєму праві,— відповів Аамір, і Страйк ніби вловив у його словах гіркоту.— Це ваш будинок».
«Ти засмутився. Так я і думала. Я мусила тобі сказати, бо якщо наступного разу слухавку візьме Ґерайнт... просто пощастило, що сусіди застали мене...»
«Я робитиму звук тихше,— сказав Аамір.— Гаразд? Буду обережний».
«Ти ж розумієш, серденько, як на мене, ти вільний робити все, ІЦО...»
«Слухайте, я тут подумав,— перебив її Аамір.— Я гадаю, що Треба платити вам за оренду. Що як...»
«Не починай знову. Не кажи дурниць, не треба мені твоїх грошей».
«Але...»
«Крім усього іншого,— заявила Делла,— це тобі не по кишені. Самому орендувати будинок з трьома спальнями?»
«Але...»
«Ми це вже обговорювали. Ти здавався задоволеним, коли тільки вселився... Я думала, тобі там подобається...»
«Звісно, що подобається. Це з вашого боку дуже щедро»,— скуто озвався Аамір.
«Щедро... Заради всього святого, тут не йдеться про щедрість... Так, слухай, ти не хочеш піти поїсти карі? Мені ввечері на голосування, хочу щось попоїсти у "Кенсингтон-Тандурі". І тебе пригощу».
«Вибачте, я не можу,— відповів Аамір. Голос звучав напружено. — Треба їхати додому».
«О,— мовила Делла вже не так тепло.— О... яке розчарування. Дуже шкода».
«Вибачте,— повторив він.— Я пообіцяв зустрітися з другом. З університету».
«А, розумію. Що ж, наступного разу я спершу зателефоную. Щоб ти знайшов вільне місце у своєму графіку».
« Делло, я...»
«Та не верзи дурниць, я просто дражнюся. Бодай прогулятися зі мною ти можеш?»
« Гак. Так, звісно».
Знову човгання, звук прочинених дверей. Робін зупинила плівку.
— Вони трахаються? — вголос спитав Барклей.
— Не обов’язково,— відповіла Робін.— Може, то був поцілунок у щоку.
— «Дай мені руку» ? — повторив Барклей.— Відколи це нормально в офісі?
— Скільки цьому типу, Ааміру? — спитав Страйк.
— Гадаю, десь двадцять п’ять,— відповіла Робін.
— А їй...
— Шістдесят п’ять,— мовила Робін.
— І вона його забезпечила житлом. Він їй не родич, ні?
— Наскільки мені відомо, там немає родинного зв’язку,— відповіла Робін.— Але Джаспер Чизвелл знає про нього щось особисте. Він цитував Ааміру вірш латиною, коли вони зустрілися в нашому кабінету.
— Ти мені про це не говорила.
— Вибач,— сказала Робін, згадавши, що сталося це незадовго до того, як вона відмовилася простежити за Джиммі на марші.— Я забула. Так, Чизвелл щось процитував латиною,
