Макбет - Ю. Несбе

— А звідки ти знаєш, що курить Свено? — спитав Леннокс, здивовано вигнувши брови.

Дафф не відповів.

— Ми маємо це припинити, — сказав Макбет. — Місто не дозволить нам терпіти подібне. Вбивство поліцейського — це напад на саме місто. Щоб керівники підрозділів, які сидять за цим столом, мали завтра довіру громадян, треба щось зробити вже сьогодні. Ми маємо без вагань вдарити всіма наявними силами, навіть ризикуючи життям полісменів. Це — війна, і тому ми мусимо користуватися воєнною риторикою. А риторика війни, як відомо, це не слова, а кулі. Тому я призначив нового голову спецназу й наділив його розширеними повноваженнями щодо використання зброї і додатковими інструкціями стосовно боротьби з організованою злочинністю.

— Перепрошую, — озвався Леннокс, — а що це за інструкції?

— Невдовзі дізнаєтесь. Їх опрацьовують саме зараз, коли ми з вами проводимо нараду.

— А хто пише ці інструкції? — поцікавилася Кетнесс.

— Офіцер поліції Сейтон, — відповів Макбет. — Новий керівник спецназу.

— Сам собі пише інструкції? — здивувалася Кетнесс. — без нашої участі…

— Зараз — час діяти, — перебив її Макбет, — а не відшліфовувати формулювання. Невдовзі ви ознайомитеся з результатом, і я впевнений, що будете задоволені ним так само, як і я. І решта мешканців міста.

— Але…

— Звісно, ви зможете надати свої поправки до інструкцій, коли вони будуть готові. А зараз нараду закінчено. За роботу, хлопці! — І усміхнувся своєю фірмовою усмішкою. — Даффе, а тебе я прошу залишитись. Мені треба з тобою поговорити.

Стільці обережно заскреготіли по підлозі.

— Ви теж можете йти, Прісцилло, — додав Макбет. — І, будь ласка, зачиніть за собою двері. Дякую.

Кімната спорожніла.

— Сідай ближче, — наказав Макбет.

Дафф підвівся й пересів на стілець поруч із Макбетом. Спробував розслабитися, дихати спокійно і вгамувати мимовільні посмикування м’язів обличчя. Він добре усвідомлював, що сидить на відстані простягнутої руки від людини, яка вбила Дункана.

— Я хотів би про дещо тебе попросити, — сказав Макбет. — І волів би, щоб ти був абсолютно чесним.

Дафф відчув, як його горло мимовільно стиснулося, а серце шалено закалатало.

— Я хочу запропонувати посаду керівника ВБОЗу іншій людині. Знаю, що ти будеш розчарований…

Дафф кивнув, а в роті у нього так пересохло, що він засумнівався — чи зможе говорити взагалі.

— … але річ у тім, що я хочу запропонувати тобі посаду свого заступника. Що ти на де скажеш?

Дафф прокашлявся.

— Дякую, — видавив він із себе.

— Ти, часом, не захворів, Даффе? — стурбовано спитав Макбет, поклавши руку Даффові на плече. — Чи все ж таки дещо розчарований? Я знаю, що ти дуже хотів стати керівником відділу організованої злочинності, а також знаю, що ти волів би краще обійняти посаду начальника оперативного відділу, ніж бути речником і помічником такого незграбного телепня, як я.

Він посміхнувся своєю щирою посмішкою, доки Дафф збирався з усіма своїми силами, щоб відповісти.

— Ти — мій друг, Даффе, і я хочу, щоб ти був біля мене. Як там йдеться у приказці?

Дафф прокашлявся.

— У якій приказці?

— Ти ж добре знаєшся на приказках, Даффе. Однак якщо ти наполягаєш на посаді керівника ВБОЗу, то я обіцяю подумати. Я ще нічого не казав Ленноксу. Але вигляд у тебе реально жахливий. Може, води принести?

— Ні, дякую, усе нормально. Я просто трохи зморений. Майже не спав перед облавою, а після вбивства Дункана не спав взагалі.

— І після цього кажеш, що лише трохи зморений?

Дафф задумливо замовк. Похитав головою.

— Взагалі-то, мені хотілося б відпочити зо два дні. Знаю, розслідування триває, але Кетнесс цілком могла б…

— Звісно, Даффе, авжеж. Немає сенсу заганяти коня лише через те, що вершник поспішає. Їдь додому у Файф. Передай від мене привіт Мередіт і скажи, що мусиш не вставати з ліжка щонайменше два дні. І це, хочеш вір, а хочеш ні, є наказом старшого комісара.

— Дякую.

— Попереджаю: я особисто перевірю, чи ти дійсно відпочиваєш у Файфі.

— Гаразд.

— А за три дні повернешся й даси мені відповідь щодо посади мого заступника.

— Домовились.

Дафф пішов прямо до туалету і виригав в унітаз.

Його сорочка вся просякла потом, і лише за годину, коли він переїжджав річку старим містком, його пульс знову уповільнився до нормального рівня.

Леді пройшла через ресторан та ігрову кімнату. Вона нарахувала дев’ятьох відвідувачів. Намагалася заспокоїти себе, що післяобідня година була найтихішим часом. Потім підійшла до Джека в реєстратурі.

— Чи були нові клієнти?

— Наразі ні, пані.

— Наразі? А чи будуть пізніше?

Він винувато усміхнувся.

— Якби ж то я знав…

— Ти заходив до «Обеліску», як я просила?

— Аякже, пані, заходив.

— І як там?

— Тихо, як і в нас.

— Ой, брешеш, Джеку!

— Так, пані, брешу.

Леді натужно розсміялась.

— Ти завжди вмієш втішити, Джеку. Як гадаєш, це — через вбивства, які тут сталися?

— Можливо. Але недавно хтось телефонував і хотів замовити саме той номер, в якому загинув Дункан. Чи, на крайній випадок, номер, в якому застрелили охоронців.

— То якісь хворі на голову. До речі, про хворих на голову: я хотіла би, щоб ти розпитав про отого хлопця, який був на вечері з Тортелом. Дізнайся, скільки йому років.

— Ви гадаєте, що…

— Сподіваймося заради самого ж хлопця, що йому вже виповнилося шістнадцять. А заради нас сподіваймося, що ще не виповнилось.

— Чи є якась особлива причина для отримання такої інформації, пані?

— Про всяк випадок треба мати у своєму загашнику компромат, Джеку. Старшого комісара призначає мер, і навіть попри те, що мер зазвичай лише затверджує ієрархію, яка вже склалася на конкретний момент, у нинішній ситуації ми не можемо бути впевнені в цьому на всі сто відсотків, згоден?

— Оце і все?

— Та ні, не все. Звісно, нам би хотілося, щоб Тортел посилив свій тиск на комісію з гральних закладів та казино, аби та влаштувала перевірку бізнесової практики «Обеліску». Я намагалася бути терплячою і доброзичливою, але якщо такий підхід не принесе швидких результатів, то нам доведеться вдатися до значно різкіших дій.

— Постараюся щось накопати.

— Джеку!

— Слухаю, пані.

— У мене останнім часом не було нападів лунатизму? Я не ходила уві сні?

— На моїй робочій зміні — ні, пані.

— А ти не брешеш?

— Може, ви і спускалися до реєстратури минулої ночі, але я не помітив, спали ви чи ні.

Леді розсміялась.

— Ой, Джеку, Джеку… Якби ж усі були такими добрими, як ти! Але маю підозру. Коли я прокинулася, то ключ у дверях стирчав із зовнішнього боку.

— А що конкретно ви підозрюєте? Ви ходите уві сні лише тоді, коли вас щось непокоїть.

— Та отож, — зітхнула Леді.