Зарубіжний детектив - Агата Крісті
— Вони впокоїлися, а я живу, — зажурено сказала синьйора Луїза, — проте навіщо мені таке життя?
Зламана невтішним горем вдова зітхнула й утерла невидиму сльозу. Стара синьйора Лаурана прочитала свою молитву. Коли прощалися, вчителеві здалося, ніби синьйора Луїза умисне затримала його руку в своїй, і в її погляді спалахнула іскра благання. Виходить, коханець-кузен розповів їй усе, і тепер вона просить його, щоб він мовчав? Лаурана був стурбований, бо це означало, що Луїза безпосередньо причетна до злочину.
Але його не треба було просити — він нічого й нікому не збирався розповідати. Навіть умисне лишався вдома, з тим, щоб скоріше про все забути, присилувати себе про все забути, щоб повернути Розелло притаманні йому певність і безтурботність, втрачені останнім часом. Нехай і вона відчує полегкість, синьйора Луїза. Як їй, мабуть, страшно приневолювати себе до свого похмурого обов'язку — годинами стояти навколішки біля чоловікової могили, чекаючи, поки надійде хтось із знайомих і дасть їй нагоду бодай ненадовго підвестися. Як помітив Лаурана, поблизу причаївся цілий гурт шалапутів, і всі пильно стежили за Луїзою, чекаючи тієї миті, коли вона стане підводитись. Попри її нерухомість, сповнену молитовного зосередження, вузька чорна сукня не могла приховати тугих форм тіла, щедротного і млосного, як у одалісок Делакруа, а коли вдова Рошо підводилася, сукня неминуче підсмикувалась, і над туго натягнутою панчохою відкривалася знадлива білота стегна. «Що за люди!» — подумав учитель зневажливо, з відтінком ревнощів. У будь-якому куточку світу, де поділ жіночої спідниці бодай на кілька сантиметрів підсмикується над коліном, у радіусі тридцяти метрів неодмінно має бути сіцілієць, що милується цією картиною. Та Лаурана не подумав про те, що й сам він жадібно прикипів поглядом до білого тіла, яке проглянуло крізь чорноту жалобного вбрання, та й оту групу молодиків він помітив тільки тому, що був з ними однієї породи.
Коли вони відійшли, мати сперлась на руку сина і прошепотіла йому на вухо, що, на її думку, синьйора Луїза недовго лишатиметься вдовою.
— А чого ти так думаєш? — спитав він.
— Бо життя є життя. А вона молода й гарна.
— Ти ж не вийшла заміж удруге…
— Моя молодість тоді вже минула, а гарною я не була ніколи, — сказала стара, зітхнувши.
Лаурана спізнав прикре відчуття, йому стало майже гидко. «Диво, та й годі, — подумав він. — І чого це людина, йдучи кладовищем, аж до непристойності почуває себе живою? Може, день тому причиною?» Бо день був навдивовижу гарний. Від землі й коріння струменіли вологі, духмяні пахощі, змішані з ароматом дикої м'яти і розмарину, гвоздик і навіть троянд, які прикрашали найбагатші могили.
— І хто ж її, по-твоєму, візьме? — спитав він майже роздратовано.
— Таж її кузен, адвокат Розелло, — відповіла стара й аж спинилася, щоб заглянути синові у вічі.
— А чому саме він?
— Бо ті двоє разом виросли, під одним дахом. Бо вони чудово знають одне одного. Бо їхнє одруження дасть змогу об'єднати маєтність.
— І для тебе це поважні підстави? А мені такий шлюб здається безсоромним, і якраз тому, що обоє росли під одним дахом.
— Знаєш, як ото кажуть? Стережися двох «ку» — кузенів і кумів. Найнебезпечніші шури-мури й бувають між родичами та кумами.
— А хіба між ними щось було?
— Хто його зна… Давно, коли вони були ще дітьми, коли жили разом, ходили чутки, ніби вони кохають одне одного… Як то буває з підлітками… І казали, ніби канонік, невдоволений з цього, вжив відповідних заходів… Я вже як слід не пригадую. Але чутки ходили…
— А навіщо він ужив заходів? Як вони кохали одне одного, нехай би дозволив їм побратися.
— Ти сказав, що тобі такий шлюб здається безсоромним. Так само думав і канонік.
— Я назвав його безсоромним тому, що ти про кохання навіть не згадувала. Ти говорила зовсім про інше: мовляв, обоє росли під одним дахом, га й маєтність об'єднати треба… Якщо вони кохали одне одного, справа інша.
— На шлюб між кузенами слід просити дозвіл церкви, і через те в цьому завжди вбачають якийсь гріх. А ти подумай, хіба міг канонік допустити, щоб у його домі виник бодай натяк на щось гріховно? Канонік людина надзвичайно суворих переконань, для нього це стало б ганьбою.
— А тепер?
— Що тепер?
— Ну, як вони одружаться тепер? Хіба це не одне й те саме? Більшість людей подумають, як і ти: що вони любилися тоді, коли жили разом у домі каноніка.
— Тепер це зовсім інша річ. Майже акт милосердя… Одружитися на вдові з дитиною, об'єднати добро…
— Об'єднати добро — акт милосердя?
— А чом і ні? Добро теж вимагає милосердя.
«Господи, ну й релігія», — подумав Лаурана. Бо його мати виявляла аж надмірну відданість цій релігії матеріального добра, не дозволяючи викидати ні черствого хліба, ні недоїдків з миски, ні гнилих фруктів. «Мені шкода добра», — казала вона і гризла твердий, наче камінь, хліб, з'їдала перестиглі груші. Саме через те, що їй було жаль недоїдків, які, здавалося, благали перетворити їх на фекалії вона не раз мало не отруювалася на смерть.
— А що як оті двоє, котрі любилися під дахом будинку каноніка, не перестали кохати одне одного й тоді, коли Луїза вийшла заміж? А що як одного чудового дня вони вирішили прибрати з дороги Рошо?
— Цього статися не могло, — заперечила мати. — Бідолашний лікар, як відомо, загинув через аптекаря.
— А може, навпаки, аптекаря вбили через Рошо?
— Цього статися не могло, — повторила синьйора Лаурана.
— Гаразд, не могло статися. Але припустімо на
