Зарубіжний детектив - Агата Крісті
— Ви мене не зовсім переконали. Та й, по щирості кажучи, ваші притчі ніби виправдовують мафію. Ви мовби не знаєте, який вона нагонить страх, як бояться її…
— Думаєте, жителі Лонгароне не відчували страху, дивлячись на ту греблю?
— Але це не одне й те саме. Я згоден, то справді була трагедія…
— І вона лишиться безкарною, як і більшість очевидних злочинів, таких типових для нашої країни.
— Але погодьтеся: якщо правосуддя зрештою таки добереться до цього вашого Рагана, до всіх інших Рагана, відомих нам і невідомих, добереться, попри заступництво, яким вони користуються, то в такому разі, я думаю, ми зробимо великий крок уперед, дуже важливий крок…
— Ви справді так думаєте? За тих умов, у яких ми живемо?
— Яких умов?
— Півмільйона емігрантів, тобто майже все трудове населення острова. Цілком занедбане сільське господарство.
Сірчані копальні закриті і скоро позакриваються також соляні. Хвалимося своєю нафтою, а її в нас хіба курям на сміх. Регіональні інститути займаються дурницями. Уряд дивиться крізь пальці на те, як ми варимось у власному соку. Ми йдемо на дно, друже, йдемо на дно… Наш корсарський корабель, який зветься Сіцілія, зі своїм гарним леопардом, що стоїть дибки на носі, з кольорами Гуттузо в розмаяних прапорах, зі своїми хоробрими борцями за волю, яких політики увінчали ореолом мучеників, зі своїми письменниками, чия творчість глибоко пов'язана із сучасністю, зі своїми Малаволья й Перколла, зі своїми судовиками-рогоносцями, зі своїми навіженцями, зі своїми вранішніми й нічними демонами, зі своїми апельсинами, зі своєю сіркою і своїми трупами в трюмі, цей корабель тоне, мій друже, тоне… А ви і я — я з навіженців, а ви, напевне, з тих, хто переймається сучасністю, — ми з вами, стоячи уже по коліна у воді, клопочемось якимось Рагана: чи то він уже дременув на берег слідом за своїм депутатом, чи залишився на борту серед смертників.
— Я з вами не згоден, — сказав Лаурана.
— Правду кажучи, я й сам із собою не згоден, — мовив дон Беніто.
13
— У якої істоти роги під землею? — уже з порога спитав Артуро Пекорілла.
Приходячи до клубу, молодий Пекорілла майже щовечора розповідав цілий фейєрверк свіжих анекдотів або каламбурів-загадок, які вичитував у календарях, у газетах або чув на виставах вар'єте в районному центрі. Проте коли в клубі був його батько, Артуро сидів сумний і якийсь аж пригнічений. Нотар Пекорілла вважав, що з синовою хворобою — нервове виснаження, на яке нарікав Артуро, виправдовуючи цим свої втечі з університету — вельми корисно бавити час у веселій компанії, проте зовсім не обов'язково грати роль блазня в такій компанії. Висновок, не підкріплений жодним лікарем, проте нотар твердо стояв на своєму, а хлопець із практичних міркувань мусив шанувати вимоги батька.
Того вечора нотар не прийшов до клубу, і тому юнак уже з порога вистрелив своєю загадкою-каламбуром про істоту, чиї роги сховані під землею.
Ті, хто був найближче обізнаний із тваринним світом, тобто мисливці, назвали оленя, козу. Інші вдарились у екзотику, згадавши буйвола, антилопу, рогату гадюку.
Юний Пекорілла дав товариству змогу перебрати всі ймовірні відгадки. Після того, тріумфуючи, оголосив правильну відповідь:
— Вдова.
Слухачі засміялись, як годиться в подібних випадках, а потім троє людей по черзі висловили кожен свою окрему думку.
Полковник Сальваджо підхопився на ноги і голосом, у якому клекотів притлумлений гнів, спитав:
— Це стосується і солдатської вдови, так?
— Ні в якому разі, — відповів хлопець, і полковник, заспокоєний, важко опустився в крісло.
— У вашому запитанні була лінгвістична неточність, — зауважив бухгалтер Піраніо. — Ви сказали «під землею» замість «у землі». Явний вплив іншої мови — іспанської, а може, неаполітанської.
— Ви помітили слушно, — сказав Артуро Пекорілла, якому не хотілося встрявати в суперечку, бо в нього уже крутився на язиці свіжісінький анекдот.
Зауваження дона Луїджі Корвайя було досить несподіваним і явно необережним.
— Цікаво, — замислено озвався він, — чи вдова Рошо знайде собі нового чоловіка?
— Хіба її роги теж у землі? — кинув молодий Пекорілла з притаманною йому неделікатністю.
— І чого ти завжди пхаєшся не в своє корито! — крикнув дон Луїджі, густо почервонівши.
Усвідомлення того, що він дав промашку, тільки роздмухало його гнів. Цей шмаркатий вискочень Пекорілла безжально підкреслив його помилку, і тепер вона кожному впала у вічі. І треба ж було йому дати привід для жартів у такій делікатній і небезпечній справі.
— У мене це вихопилося цілком машинально, — пояснив дон Луїджі. — Я почув слово «вдова», і мимоволі мені згадалася… А ти не маєш пошани ні до живих, ні до мертвих…
— Я пожартував, — сказав юнак. — Ви хіба не зрозуміли, що я жартую? Та хіба я собі дозволив би…
— Деякими речами не жартують. Якщо я тут, серед друзів, запитую себе вголос, що ж робитиме вдова нашого бідолашного Рошо, можна не сумніватись у моєму глибокому співчутті. До того ж усі ми тут знаємо про високі чесноти синьйори Луїзи…
— Звичайно…
— Про що мова…
Дочекавшись, поки згідливі вигуки стихли, дон Луїджі провадив:
— Синьйора Луїза, зрештою, така молода і, гляньмо правді у вічі, така гарна, аж мимоволі відчуваєш глибокий жаль на думку, що вона має на все життя замкнутися в своєму горі, в своїй жалобі…
— Авжеж, — зітхнув полковник Сальваджо, — жіночка на всі сто.
— Проте вам, на жаль, пізно думати… — почав Артуро Пекорілла, жалкуючи, що затер розмову про солдатську вдову і хапаючись тепер за іншу нагоду роздрочити полковника, висловивши сумнів щодо його чоловічої снаги.
— Мені пізно? — рикнув полковник, підбираючись у кріслі, наче пантера перед стрибком.
— Вам… — підтвердив юнак сумним голосом, безнадійно махнувши рукою.
Полковник схопився на ноги.
— Та я, щоб ти знав, у свої сімдесят два роки маю за правило принаймні раз у день…
— Полковнику, я вас не впізнаю! — суворо втрутився бухгалтер Піраніо. — Ви забуваєте про свою гідність, своє звання!
Піраніо цілком щиро вважав, що полковник не має права
