Макбет - Ю. Несбе

Банко відвів погляд від прицілу й побачив, що Макбет підвівся і вхопив жердину, до якої був пригвинчений ліхтар. Жили на потужній шиї Макбета надулись і випнулись, а зуби заблищали чи то у гримасі, чи то в усмішці — Банко не міг визначити достеменно. Жердину прикрутили до даху, аби вона не впала під немилосердними поривами північно-західного вітру, який дув протягом восьми місяців із дванадцяти, але Банко вже раніше доводилося бачити, як Макбет голими руками витягував автомобілі зі снігових заметів.

— Три, — натужно простогнав Макбет.

Повипадали перші гвинти.

— Два.

Жердина вискочила з отвору й висмикнула електричний дріт, прикріплений до стіни внизу.

— Один.

Макбет націлив ліхтаря прямо на трап теплохода.

— Вогонь!

Постріли ляснули, мов батоги. Дафф розплющив очі й помітив, як чоловік з АК-47 похилився вперед і впав, тріснувшись шоломом об землю. Місце, де стояв Сіварт, було тепер яскраво освітлене — Дафф чітко побачив і хлопця, і чоловіка позаду нього. Той вже не націлював пістолета в голову Сіварту, а завмер, опустивши підборіддя хлопцеві на плече. В забралі шолома в яскравому світлі добре виднілася дірка. Потім чоловік сповз по спині Сіварта і плюхнувся на землю, мов медуза.

Дафф обернувся.

— Я тут, Даффе!

Він затулив рукою очі. З-за сліпучого світла почувся дзвінкий сміх, і на пристань упала тінь гігантського чоловіка.

Однак для Даффа і сміху було достатньо.

То був Макбет. Звісно, то був Макбет.

2

У залитому місячним сяйвом нічному небі над Файфом тихо линула чайка. Внизу, мов срібло, блищала ріка. На західному березі ріки бовваніла, впираючись у небо, крута чорна гора, подібна до величезного фортечного муру. Неподалік вершини один чернечий орден встановив колись величезного хреста, та оскільки його спорудили з боку Файфа, містяни бачили тільки перевернуту тінь хреста. З того ж боку гори бовванів монументальний залізний міст, подібний до підйомного містка над фортечним ровом. Він сягав трьохсот шістдесяти метрів завдовжки та дев’яноста метрів заввишки у найвищій точці. Більшість людей називали його мостом Кеннета, або Новим. Старий місток, на відміну від Нового, був скромнішим, але естетично приємнішим. Розташовувався він нижче за течією ріки, і, щоб його дістатися, треба було дати гаку. Посеред Нового мосту бовваніла неоковирна мармурова статуя, що зображала колишнього начальника поліції Кеннета і була створена за його наказом. Статуя стояла за сантиметр від межі міста, оскільки жоден інший округ не виділив би задарма жодного сантиметра для підтримання посмертної слави високопоставленого негідника. Хоча скульптор і дотримався вказівки Кеннета підкреслити його далекоглядність, надавши статуї характерної пози людини, яка вдивляється в обрій, але навіть найбільш поблажливі мистецькі критики не могли не підмітити вгодованої шиї старшого комісара та його масивного подвійного підборіддя.

Чайка затріпотіла крилами, набираючи висоту у сподіванні спіймати більше риби на узбережжі по той бік гори, хоча для цього мала подолати лінію зміни погоди. З доброї на погану. Для тих, хто бажав дістатися потойбіччя, існувала двокілометрова чорна діра, яка протинала гору від нового мосту. Багато хто належно оцінив і гору, і діру: в сусідніх округах називали тунель не інакше, як прямою кишкою з анальними отворами на кінцях. І дійсно: чайка, перелетівши через вершину гори, зі світу тихої гармонії потрапила в холодний душ із рідкого лайна, яке сипалося на місто, що лежало внизу й смерділо. Тож пташка, ніби демонструючи огиду, і собі дриснула лайном та гайнула далі, лавіруючи поміж поривами вітру.

Чайчине лайно впало на дах будки, під яким худющий хлопець тремтів, скоцюрбившись на лавці. Хоча знак біля будки стверджував, що вона є автобусною зупинкою, хлопець дуже в цьому сумнівався, бо за останні кілька років багато автобусних маршрутів було скасовано. Товстопикий мер пояснив: це зробили через те, що населення в місті поменшало. А хлопцеві треба було дістатися центрального вокзалу, щоб купити «варива». «Спід», який він придбав у якихось байкерів, виявився повним лайном, більше подібним не до амфетаміну, а до картоплі з цукровою пудрою.

Під кількома вцілілими ліхтарями блищав маслянистий асфальт, а дощ утворював калюжі на роздовбаній дорозі, що вела з міста. Було тихо, не чутно машин — лише шум дощу. Раптом хлопець почув звук, якесь глухе булькотіння.

Він підняв голову. Відсунув пов’язку, яка, зісковзнувши з порожньої очниці, закрила вціліле око. Може, його підвезуть до центру міста?

Але ні — звук долинав з протилежного напрямку. Булькотіння перетворилося на ревіння. Хлопець не завдав собі клопоту відсунутися від дороги, тим паче, що вже змок до рубця, тому просто затулив вуха долонями. Вантажівка прогуркотіла повз автобусну зупинку, хлюпнувши на неї каскадом смердючої води.

А хлопець лежав собі на лавці, розмірковуючи про життя, допоки не второпав, що краще цього не робити.

Аж ось знову почувся звук автомобіля. Може, цього разу йому поталанить?

Хлопець насилу випрямився й поглянув на дорогу. Ні, ця автівка теж прямувала з міста. І теж на великій швидкості. Він сів, витріщившись на фари, що наближалися. Раптом подумав: один крок на дорогу — і всі проблеми вмить будуть вирішені.

Мікроавтобус промчав повз нього, не потрапивши до жодної ковбані. То був чорний «форд-транзит». А в ньому — троє полісменів. Все ясно. До таких не варто сідати.

— Он вони, попереду, — сказав Банко. — Додай газу, Ангусе!

— А звідки ви знаєте, що то вони? — спитав Олафсон, просовуючись поміж двома передніми сидіннями спецназівського «транзиту».

— Бо вихлопами смердить, — відповів Банко. — Тепер ясно, чому в Росії паливна криза: у них ненажерливі двигуни. Підберися їм прямо під зад, Ангусе, щоб вони побачили нас у дзеркало заднього виду.

Ангус не скидав швидкості, допоки вони не наблизилися до хмари чорного вихлопного диму. Банко опустив скло й поклав гвинтівку на бокове дзеркало. Прокашлявся.

— А тепер — збоку, Ангусе!

Ангус різко вирулив на зустрічну смугу дороги й натиснув на газ. «Транзит» порівнявся з вантажівкою, яка натужно стогнала й пихкала.

З вікна вантажівки вилетіла хмаринка диму. Хруснуло бокове дзеркало під стволом гвинтівки Банко.

— Зрозуміло: вони нас помітили, — кинув Банко. — Ховаймося знову за них.

Раптом дощ припинився, і темрява довкола стала ще густішою: вони в’їхали в тунель. Асфальт і закіптюжені чорні стіни наче всотували в себе світло фар; все, що було видно — це задні ліхтарі вантажівки.

— Що будемо робити? По той бік — місток, і якщо вони перетнуть середину, то…

— Та знаю, — кинув Банко, піднімаючи гвинтівку.

Межі міста закінчувалися за