Макбет - Ю. Несбе
— Я дав Макбету сигнал, що нам треба звертати на Форрес.
— Та невже? — здивувався Леннокс. — Але ж тоді двоє інших перетнули б межу.
— Так, і саме в цьому полягала дилема. Свено — хитрий лис. Міг послати двох своїх людей як приманку, а сам рвонути за межі міста, бо він єдиний із «вершників», на кого ми маємо певний компромат. Чи, може, він вирішив, що ми саме так і подумаємо, і тому вчинив навпаки?
— А ми дійсно щось маємо? — спитав Леннокс.
— Що саме? — не зрозумів Дафф, насилу стримуючи роздратування від того, що його перебили.
— Ми і справді маємо якийсь компромат на Свено? Наскільки я знаю, справу щодо Стоукської різанини закрито за терміном давності.
— Йдеться про пограбування двох поштових відділень у Першому районі п’ять років тому, — роздратовано кинув Дафф. — Ми маємо відбитки пальців Свено та все інше.
— А як щодо решти «вершників»?
— А щодо решти «вершників» маємо дулю з маком. І сьогодні вночі теж не отримали нічого, бо всі вони були в шоломах. Втім, коли ми звернули на Форрес, то побачили шолом…
— А що таке Стоукська різанина? — поцікавилася Кетнесс.
Дафф досадливо простогнав.
— Тебе, мабуть, тоді ще й на світі не було, — відповів Дункан з приятельською поблажливістю в голосі. — Це сталось у столиці відразу ж після війни. Свенового брата саме збиралися заарештувати за дезертирство, а воно, дурне, дістало пістолета. Двоє полісменів, які прийшли його арештувати, всю війну провели в окопах. Тож вони й наробили в ньому купу дірок. Свено помстився за брата кілька місяців потому в районі Стоук. Зайшов до тамтешнього відділку й застрелив чотирьох полісменів, серед яких була вагітна жінка. Свено надовго заліг на дно, а коли знову з’явився, то цю справу було вже закрито за терміном давності. Будь ласка, Даффе, продовжуй.
— Дякую. Гадаю, «вершники» не втямили, що ми вже висимо в них на хвості, і не здогадувалися, що я помітив роги Свенового шолому, коли вони звернули на Форрес до старого містка. Десь за пару кілометрів ми їх наздогнали. Вірніше, Макбет зробив два попереджувальних постріли в повітря ще тоді, коли втікачі були достатньо далеко від нас, і вони зупинились. Ми теж зупинилися. Долина лишилась позаду, тому дощу вже не було. Світив місяць, видимість була доброю, нас розділяло метрів зо п’ятдесят-шістдесят. Я націлив на них свій АК-47 і наказав спішитися, підійти до нас на п’ять метрів і стати навколішки на асфальт з руками за головою. Вони зробили, як було велено; ми теж спішилися й рушили до них.
Дафф заплющив очі.
І знову той епізод постав перед ним, мов наяву.
Двоє «вершників» стояли навколішки.
— Нас розділяло десь кроків із десять-п’ятнадцять, коли раптом Свено вихопив пістолета, — розповідав Макбет. — Дафф зреагував блискавично — і вистрелив. Тричі влучив Свено у груди. Він був трупом ще до того, як його шолом встиг торохнутись об асфальт. Але тим часом другий чоловік витяг свого пістолета й націлив його на Даффа. На щастя, так і не встиг натиснути на курок.
— Чорт забирай! — скрикнув Ангус. — Ти встрелив його, еге ж?
Макбет відкинувся на спинку стільця.
— Я поцілив його кинджалом.
Банко з повагою поглянув на свого командира.
— Вражаюче, — прошепотів Сейтон зі свого затінку. — Але виходить, що Дафф зреагував швидше за тебе, коли Свено потягнувся за пістолетом? Я гадав, що ти маєш кращу реакцію, Макбете.
— Тут ти помиляєшся, — відказав Макбет, подумавши: «Куди він хилить, цей Сейтон, що йому треба?» — Я зреагував одночасно з Даффом, — додав він, підносячи до рота кухоль з пивом.
— Я помилився, — продовжив Дафф, жестом попросивши старшого офіціанта принести ще одну пляшку шампанського. — Ні, не тоді, коли стріляв. А коли вирішував, за якими мотоциклами слід продовжити погоню.
Старший офіціант підійшов до столу й тихо повідомив, що, на жаль, настав час закриватися, а після опівночі продавати алкоголь заборонено законом. Ну, хіба що начальник поліції дозволить…
— Ні, дякую, не треба, — мовив Дункан, цей неперевершений майстер хитрувато-лукавої усмішки, й осудливо нахмурив брови. — Ми воліємо дотримуватися закону.
Офіціант мовчки відійшов.
— Іноді помиляються і найкращі серед нас, — зазначив Дункан. — Коли ви про це дізналися? Коли зняли шолом?
Дафф похитав головою.
— Ще до того, як схилився над трупом і поглянув на мотоцикл. То не був мотоцикл Свено, бо на ньому не було шаблі. А «вершники» мотоциклами не міняються.
— А шоломами хіба міняються?
Дафф знизав плечима.
— Мав би здогадатися. Зрештою, ми з Макбетом невдовзі перед тим самі зробили такий самий трюк. Свено помінявся з кимось шоломами, і «вершники» навмисне трохи пригальмували, щоб ми помітили, як чоловік у шоломі з рогами звернув на Форрес. А сам Свено натомість проскочив крізь тунель, потім через місток — і втік.
— Кмітливо придумано, нічого не скажеш, — зауважив Дункан. — Можна лише пошкодувати його людей, яким кмітливості забракло.
— Про що це ви? — запитав Дафф, кинувши оком на шкіряний блокнотик із рахунком, що його поклав перед ним офіціант.
— Навіщо їм було намагатися застрелити полісменів, коли вони знали — як ви самі щойно зазначили, — що на них ми не маємо нічого, а тільки на Свено? Вони могли б запросто здатися, а за кілька годин вийти з поліцейського відділку вільними людьми.
Дафф знизав плечима.
— Може, вони не повірили, що ми з поліції. Гадали, що ми люди Гекати і збираємося їх убити.
— Або, як щойно підмітив старший комісар, виявилися телепнями, бо їм забракло кмітливості, — додав Леннокс.
Дункан задумливо пошкрябав підборіддя.
— Скількох «вершників» нам вдалося пов’язати?
— Шістьох, — відповів Дафф. — Коли ми повернулися до клубу, то там залишалися переважно важкопоранені.
— Не думав, що бандити на кшталт «вершників» кидають своїх поранених на поталу ворогу.
— Вони знали, що так швидше отримають медичну допомогу. Зараз їх лікують, але ми сподіваємося, що завтра відправимо до СІЗО ще кількох. Там їх і допитають про Свено, хоч як би їм боліло. Ми спіймаємо його, сер.
— Гаразд. А тепер — про чотири з половиною тонни амфетаміну. Це до біса багато, — промовив Дункан.
— Та отож, — усміхнувся Дафф.
— Настільки багато, що так і хочеться спитати: а чому ви не поінформували мене про облаву заздалегідь?
— Забракло часу, — швидко відповів Дафф. Він уже встиг зважити всі «за» і «проти» своєї відповіді на це неминуче запитання. — Між наводкою та початком операції було надто мало часу. Я як керівник підрозділу мав вирішити, що важливіше — процедурні питання чи небезпека того, що
