Макбет - Ю. Несбе

— «Дехто» — це ви?

Геката зневажливо пирснув. Узяв келиха й випив, повернувши його широкою ніжкою до Бонуса. А потім схилився над телескопом.

— Вже опускають вантажівку додолу.

Бонус підвівся й підійшов до вікна.

— Скажіть-но, будь ласка, чому ви не влаштували напад на Свено замість того, щоб просто споглядати? Ви могли б спекатися єдиного конкурента й одним махом заволоділи б чотирма з половиною тонами якісного амфетаміну. А потім продали б його вроздріб на вулиці за купу грошей.

Не відводячи ока від телескопа, Геката відсьорбнув шампанського.

— Це — «крюг», — мовив він. — Кажуть, найкраще шампанське. Тому я п’ю лише його. Але хтозна. Якби мені порадили щось інше, може, воно б мені засмакувало, і я перейшов би з однієї марки на іншу.

— Ви не хочете, щоб ринок спробував щось, окрім вашого варива?

— Моя релігія — капіталізм, а вільний ринок — мій символ віри. Але кожен має право слідувати своїй природі й боротися за монополію та світове панування. А обов’язок суспільства — протистояти таким, як ми. Просто кожен з нас грає свою роль, Бонусе.

— Добре сказано. Амінь.

— Т-с-с-с! Вони гроші передають, — сказав Геката, потираючи руки. — Зараз почнеться найцікавіше…

Дафф став біля парадних дверей, міцно стиснувши пальцями ручку, прислухаючись до власного дихання й намагаючись підтримувати зоровий контакт зі своїми людьми. Вони стояли низкою прямо за ним на вузеньких сходах. Кожен занурений у власні думки. Знімаючи зброю з запобіжників. Обмінюючись останніми порадами. І промовляючи останні молитви.

— Валізу передали! — гукнув Сейтон з другого поверху.

— Вперед! — скомандував Дафф, рвучко розчинивши двері й хутко притиснувшись до стіни. Підопічні проштовхалися повз нього в темряву. Дафф вискочив слідом. Відчув, як на чоло впали краплини дощу. Побачив, як рухаються фігури. Помітив, що два мотоцикли стояли без наїзників. Підніс до рота мегафон.

— Поліція! Всім залишатися на своїх місцях! Руки вгору! Повторюю: це — поліція. Всім залишатися…

Перший постріл розтрощив скло в дверях позаду нього, а другий дзьобнув внутрішній бік холоші його штанів. А потім почувся звук, подібний до того, який виникав, коли його дітлахи готували попкорн суботніми вечорами. Автоматична зброя. От сука!

— Вогонь! — несамовито вигукнув Дафф, кидаючи мегафон. Він упав на живіт, піднявши перед собою пістолета, і збагнув, що приземлився просто в калюжу.

— Не стріляй, — прошепотів голос побіля нього. Дафф підняв голову. То був Сейтон. Він стояв нерухомо, опустивши гвинтівку вздовж стегна. Він що — задумав саботувати операцію? Невже він…

— Вони захопили Сіварта, — пояснив Сейтон.

Дафф закліпав повіками, і брудна вода стекла з очей. Він придивився до одного з вершників, не зводячи з нього свого пістолета. А той сидів собі спокійнісінько, цілячись у них, але не стріляючи. Що за чортівня?

— Якщо, сука, ніхто й пальцем не поворухне, то все буде добре.

Низький голос долетів із кружала світла, не потребуючи мегафона для підсилення. Спочатку Дафф побачив покинутий червоний мотоцикл. А потім — дві постаті, які в темряві поступово злилися в одну. З шолому вищої фігури стирчали роги. А фігура, яку він тримав поперед себе, була на голову нижчою. І мала перспективу стати нижчою ще на одну голову: в руках Свено блиснула шабля, яку він притиснув до шиї Сіварта.

— А зараз буде ось що, — прогуркотів з-під шолому басовитий голос Свено. — Ми заберемо свій товар і поїдемо. Тихо і спокійно. Двоє моїх людей залишаться, аби ніхто з вас не скоїв якоїсь дурниці. Наприклад, не вирушив за нами в погоню. Второпали?

Дафф сів навприсядки і вже збирався був випростатися.

— Я б на твоєму місці залишався в калюжі, Даффе, — прошепотів Сейтон. — Бо ти й так уже все зіпсував далі нікуди.

Дафф глибоко вдихнув. Випустив повітря. Потім вдихнув іще раз. Чорт, чорт, чорт!

— Що робитимемо? — запитав Банко, наводячи прилад нічного бачення своєї гвинтівки на супротивників біля теплохода.

— Схоже, таки доведеться задіяти наших молодих колег, — відповів Макбет. — Але ще не час. Спершу ми дамо можливість Свено та його людям покинути місце події.

— Що?! Взяти й відпустити їх із вантажівкою та всім дурманом?

— Я цього не казав, любий Банко. Але якщо ми розпочнемо зараз, то проллється багато крові. Ангусе!

— Так, сер! — почулася відповідь хлопця з темно-синіми очима та довгим білявим волоссям, яке не дав би йому носити жоден командир групи, крім Макбета. Всі емоції хлопця були написані на його щирому й відкритому обличчі.

Ангус та Олафсон мали добру підготовку, їм бракувало лише практичного досвіду. А Ангусу — ще й трохи жорсткості. На співбесіді під час прийому на роботу Ангус пояснив, що вчився на священика, але кинув навчання, бо переконався, що Бога не існує. Люди мають самотужки рятувати самих себе та своїх ближніх, тому він вирішив натомість стати полісменом. Для Макбета такої безстрашної принциповості було достатньо, бо хлопець сам зробив практичні висновки після того, як його погляди змінилися. Але Ангусу ще належало навчитися контролювати свої почуття й усвідомити, що в поліцейському спецназі він став людиною конкретної дії, довгою й жорсткою рукою закону. Права на вагання й рефлексію він не мав.

— Спустися тильною стороною, прижени авто й чекай біля дверей.

— Слухаю, — відказав Ангус і пішов.

— Олафсоне!

— Так!

Макбет поглянув на нього. Постійно відвисла щелепа, шепелявість, напівзаплющені очі та невисокі оцінки в поліцейській школі не могли не викликати у Макбета сумнівів, коли Олафсон прийшов і попросив взяти його до групи спецназу. Але хлопець так благав, що Макбет вирішив дати йому шанс, як колись дали шанс йому самому. Макбет потребував снайпера, а Олафсон, не надто талановитий теоретик, був надзвичайно здібним стрільцем.

— На останньому іспиті зі стрільби ти побив двадцятилітній рекорд, який належав ось цьому чоловікові, — сказав Макбет, кивнувши на Банко. — Вітаю тебе з таким до біса видатним досягненням. А чи знаєш ти, що це означає прямо тут і прямо зараз?

— Е-е-е… Ні, не знаю, сер.

— От і добре, що не знаєш. Бо тут і зараз це не означає анічогісінько. Ти маєш тут робити ось що: спостерігати, слухатися інспектора Банко і навчатися. Це знадобиться тобі в майбутньому. Зрозуміло?

У Олафсона щелепа відвисла, губи поворухнулися, але не змогли видати ані звуку. Тому хлопець просто кивнув.

Макбет поклав йому руку на плече.

— Нервуєш?

— Та трохи, сер.

— Це нормально. Спробуй розслабитись. І ще одне, Олафсоне.

— Так?

— Дивись, не напартач.

— Що там відбувається? — спитав Бонус.

— Я знаю, що там відбудеться, — відповів Геката, випрямляючи спину і відвертаючи телескоп