Макбет - Ю. Несбе

Макбет завагався. Ні, не завагався, а спробував виграти час. Якби вони наказали йому, то він би й на руках пішов. Окуляри зафарбовані, тому йому анічогісінько не було видно. Стрега кілька разів крутнула його на місці — вочевидь, для того, щоб він втратив просторову орієнтацію. А потім подала Макбету білу палицю й повела надвір. Десять хвилин потому він збагнув, що вони вийшли під дощ, що довкола них люди й машини — вушні затички ізолювали звуки не повністю. Потім Стрега допомогла йому зійти на цементний бордюр із півметра заввишки, і вони пішли по чомусь, схожому на гравій чи пісок. Через деякий час видряпалися на ще один цементний бордюр і кудись зайшли — принаймні йому так здалося, бо там було тепліше й сухіше. Макбета посадили на стілець, хтось витягнув з вух затички і наказав окулярів не знімати.

Він почув, як до нього хтось наближається, постукуючи стеком — тук-тук-тук!

— Я шкодую, що мені довелося привести тебе сюди в такий спосіб. — Голос був напрочуд спокійним та лагідним, схожим на старечий. — Але, зважаючи на всі обставини, я дійшов висновку, що нам краще зустрітися віч-на-віч. Звісно, мого обличчя ти бачити не можеш, але на твоєму місці, Макбете, я би з цього тішився.

— Розумію. Це означає, що ти збираєшся відпустити мене живим.

— Ти не надто розумний, але більшою мірою розумний, аніж дурний, Макбете. Саме тому ми й обрали тебе.

— Чому ви мене сюди привели?

— Тому, що ми стурбовані. Звісно, ми знали про твою пристрасть до стимуляторів іще до того, як зупинили на тобі свій вибір, але не передбачали, що ця пристрасть знову поглине тебе так швидко. Коротше кажучи, нам треба виявити, чи можна тобі довіряти, інакше нам доведеться тебе замінити.

— На кого замінити?

— А ти вважаєш себе незамінним? Сподіваюся, що титул старшого комісара ще не встиг розтопити тобі мізки, і ти усвідомлюєш, що ця посада — лише фасад. Без мене ти — ніхто. Дункан гадав, що зможе обійтися без мене, що зможе мене здолати. Ти теж такої думки, Макбете?

Макбет скрипнув зубами, проковтнувши власну лють. Усе, що йому треба було, — це отримати два пакунки дурману і вшитися геть. Він глибоко вдихнув.

— Наскільки я розумію, між нами існує певна форма співробітництва, від якої ми обидва маємо вигоду, Гекато. Може, ти і прискорив події, які вивели мене на посаду старшого комісара. Я ж зі свого боку приберу Свено і зроблю так, що поліція менше турбуватиме тебе і твою монополію на ринку.

— Г-м-м. Отже, моральних принципів ти не маєш.

— Звісно, маю, проте я насамперед прагматик. У будь-якому місті завбільшки з наше завжди буде ринок для таких торговців галюцинаціями, як ти. Якщо це не ти чи Свено, то неодмінно знайдеться хтось інший. Наше співробітництво забезпечуватиме принаймні відсутність інших і, можливо, гірших торговців. Тому я сприймаю тебе як засіб досягнення шляхетної мети: забезпечення кращого майбутнього для нашого міста.

Старий розсміявся.

— Схоже на слова, вихоплені просто з вуст Леді. Легкі, приємні на смак, але позбавлені ваги, і тому несуттєві. Зараз я на роздоріжжі, Макбете. А для того щоб обрати шлях, мені треба правильно оцінити твою відповідність і корисність. Я бачив, що газети пістрявлять такими метафорами, як «третій капітан за штурвалом корабля» і їм подібними. Так от, капітане: твій корабель потрапив у сильний шторм. Дункана, Банко та курсанта поліцейської школи вбито. Коудор, Малкольм та двоє охоронців загинули і вважаються корумпованими. Твій корабель — фізична й моральна руїна, Макбете, тому, щоб допомогти тобі, мені треба конкретно знати, як ти збираєшся завести його до тихої гавані.

— Винуватці будуть затримані й покарані — крапка.

— Радий чути. А хто вони — ці винуватці?

— Це ж очевидно. «Вершники» — хто ж іще. Це ж вони змусили Малкольма та охоронців до співпраці.

— Добре. В такому разі ми залишимося поза підозрами, ти і я. А що як Свено вдасться довести свою непричетність до вбивства Дункана?

— Маю передчуття, що йому не вдасться цього зробити.

— Г-м-м. Сподіваюся, тобі не забракне наснаги реалізувати те, про що ти щойно сказав, Макбете.

— Не забракне, Гекато. Сподіваюся, що можу чекати і від тебе того самого.

— Ти про що? Я розчистив і позначив тобі шлях до посади старшого комісара, хіба цього замало?

— Замало, якщо я не буду захищений. Наразі бачу, що всім хочеться повалити мене: суддям, журналістам, кримінальникам і, можливо, деяким колегам. Повалити або за допомогою вогнепальної зброї, або за допомогою слів. Мій телефон дзеленчить без упину. До того ж мене можуть схопити і викрасти серед білого дня, як сліпця.

— А хіба ти не маєш у своєму розпорядженні спецназу, щоби він за тобою наглядав?

— Не знаю, чи можу я довіряти кожному в тому підрозділі. Мені потрібен додатковий захист.

— Розумію. І ось моя відповідь: ти вже певний час перебуваєш під моїм захистом. Просто ти його не помічав.

— А де він?

— Не став зайвих запитань. Просто знай, що Геката завжди захищає свої інвестиції. Моя особа і мої принципи є гарантією того, що ніхто, ніхто в нашому місті не зможе завдати тобі шкоди, Макбете, допоки ти є моїм.

— Ніхто?

— Гарантую тобі, що не народилася ще та особа, яка спроможеться зняти хоча б волосинку з твоєї красивої голови. І стара «Берта» знову побіжить по рейках тільки тоді, коли комусь вдасться виштовхати тебе з твого кабінету. Хіба тобі цього не достатньо, Макбете?

— Так, я задоволений обома твоїми гарантіями.

— От і добре. А тепер мені залишилося сказати тобі ще одне, останнє: стережися інспектора Даффа.

— А що?

— Він знає, що це ти вбив Дункана.

Макбет усвідомлював, що мав би стривожитись. Злякатись. Запанікувати. Але давно знайома й огидна йому самому пристрасть до дурману не залишила в його душі місця іншим почуттям.

— На щастя для тебе, наразі лише одна людина знає те, що знає Дафф.

— Хто це? — поцікавився Макбет.

— Та сама людина, яка висунула і підтримував твою кандидатуру на посаду голови ВБОЗу. І зробила це за моєю вказівкою. Зробила настільки обережно, що Дункан прийняв цю ідею за свою власну.

— І хто ж це був?

— Зараз сам побачиш.

Скрипнули ніжки стільця — то Макбета розвернули на 180 градусів. Зняли з нього окуляри. Спочатку Макбетові здалося, що він бачить перед собою звуконепроникну кімнату для допитів. У тій кімнаті було таке саме прозоре лише з одного боку вікно, завдяки якому допитуваний не мав