Репортер - Юліан Семенов

— Вони ж маленькі! До будь-якого чоловіка тягнуться: «тато» й «тато». Ну чого ж ми тут стоїмо, — вона нарешті пересилила себе. — Заходьте, будь ласка…

— Спасибі, мені ще треба встигнути на роботу, — відповів я; це була правда, бо начальник колонії, намагаючись не дивитися мені в очі, попросив насамперед поїхати в трест: «Там приготовлено компенсацію, паспорт та путівка кудись, здається, до моря».

… У тресті я зайшов до бухгалтерії. З моїх працівників лишилося тільки троє — решта нові, дивилися на мене насторожено; Любочка, Арнольд Іванович і Коля кинулися до мене, Любочка, обнімаючи мене, шепотіла крізь сльози: «Господи, яке щастя, яке ж це щастя, господи!»

… Касир — теж нова жінка (навіщо було касира звільняти?!) — вручила мені пакет з грошима, запропонувала перелічити: тринадцять зарплат, цілий пакет грошей, я стільки і в руках ніколи не тримав.

— Вас просили зайти до парткому, — повідомила вона Сухо. — У восьму кімнату.

Молодий чоловік у бежевому костюмі підвівся мені назустріч, потиснув руку і почав говорити, який він радий, що правда нарешті перемогла…

— Ви тут давно? — спитав я.

— Та вже рік, Василю Пантелійовичу.

— Багато народу, бачу, замінили.

— Як сказати… Кістяк, здається, збережено… Але, звичайно, нова мітла по-новому мете… Зараз я подзвоню, щоб принесли ваші путівки… Дуже гарний санаторій, у Криму…

— Мені путівки не потрібні, спасибі… Путівка… Одна путівка…

— Читали газету про пленум обкому?

— Читав.

Я ждав, що він запросить мене до нового директора або хоча б запитає, що збираюся робити. Але він мовчав, не знав, як поводитись, нарешті вимучено поцікавився:

— Звідои поїдете до Карімова?

— Він мене не запрошував… Чого ж нав’язуватись…

— А я чув, що саме він послав за вами машину.

— Невже? Дивно. Водій мені не відрекомендувався, уточнив адресу — і все.

Я розписався за одержану путівку, заплатив членські внески за весь той час, поки вважався поза рядами, сказав, що зайду ще раз, коли одержу партквиток, — проставити штампики, аби все було погашено, як слід, і поїхав у міське бюро обміну.

Раніше, до арешту, я попросив би секретаря допомогти навести дріб’язкову довідку; зараз це треба було робити самому. Я став у чергу; прийому до інспектора чекало чоловік тринадцять; дуже багато молодих, очевидно, пішли з виробництва.

А як же закон про індивідуальний труд, подумав я. Де посередники, які підготують і проведуть обмін, не завдаючи збитків тим заводам і трестам, де працюють ці люди?

— На що міняєтесь? — спитав я чоловіка, котрий стояв переді мною.

— Хочу податися в Норильськ… Там швидше на пенсію виходять.

— Скільки вам до пенсії?

— Якщо тут, то дев’ятнадцять, а там лише одинадцять… А вже потім, — чоловік усміхнувся обачною, затаєною усмішкою, — життя почнеться… На південь поїду, город заведу…

— А що, тут життя немає?

Чоловік оглянув мене з голови до ніг, подумав, мабуть, що костюм на мені теліпається, гудзики перетяті, замість шнурків — вірьовочки в туфлях, і похитав головою:

— Стелі дуже низькі.

Я не одразу зрозумів його. Ми взагалі відчуваємо потяг до двозначних відповідей, тому уточнив:

— Ви маєте на увазі житлове будівництво? Чи рівень заробітної плати?

— Я маю на увазі життя, — відповів він.

— Як це?

— А — так… Самі, чи що, не знаєте? На все ліміт і стеля. Хочеш стрибнути — а не можна… Або — смислу нема… Спортсмен планку перемахнув — йому золота медаль. А в нашому житті? Ми ж не пришелепкуваті — ставити світові рекорди в порожньому приміщенні без глядачів… Медалей хочемо… Золотих… А не сатинових вимпелів…

— Ви хто за професією?

— Конструктор.

— Де працюєте?

— Де треба, там і працюю, — на цей раз чоловік обірвав розмову, демонстративно відвернувшись.

Звідки в нас така невихованість, подумав я. Згадав, як військовий лікар, що повертався зі мною в поїзді з Берліна — у відпустку, на Брянщину, — замислено говорив: «Знаєте, у німецьких друзів і порядок, і банани з мигдалем в миршавеньких сільських магазинчиках вільно продають, не кажучи вже про те, що там же сім сортів ковбас і сардельок на кахляній стінці висять, і всі одне до одного дуже ввічливі, і я все-таки розчулююсь — навіть сліз стримати не можу, — коли мене починають шпетити в Бресті… Кожен, кому забажається: і носильник, і митник, і гардеробник у ресторані, і офіціант… Вони лаються, а в мене на серці спокій і щастя — «свої».

Слова цього військового лікаря з променистими очима, молодого ще, сорока не було, запали мені в серце. Коли ми пройшли огляд і зустрілися в ресторані Брестського вокзалу, я сів до нього за столик: «Чим ви поясните цю вашу розчуленість від того, що наші так відчайдушно лаються?» Він поглянув на мене з подивом і повторив: «Так це ж свої! Від іноземної мови стомлюєшся! Та й потім, знаєте, гірко усвідомлювати власну малість… У нас сестри в госпіталі копійки одержують, а купити є що, товари хороші — і килими, і відрізи, і взуття, особливо «Саламандра»… Ну й взялися наші щонеділі обробляти німецькі городи за п’ятдесят марок в день. Суботу і неділю попрацюють — ось тобі й босоніжки…

В мене серце защеміло, коли сестра милосердя розповіла, що, мовляв, старий хазяїн з нею по-російськи розмовляє, добрий дід, з нами воював, у полоні мову вивчив… Переможці на переможених гнуть спину, хіба не прикро?! Відтоді в мене прямо-таки нав’язлива ідея — додому, швидше додому, там хоч такого бути не може!»

… Хто ж це писав, що планета наша для веселощів мало обладнана, подумав я, спостерігаючи, як мляво-повільно рухається черга на прийом до інспектора по обміну з іногородніми. Здається, Маяковський. Невже він весь світ мав на увазі? Чи писав про нас, бідолашних? Під час першої зарубіжної поїздки до Чехословаччини я навіть знічувався, коли в магазинах, автобусах, у готелі чув довкола себе, як завжди весело звертались: «Просимо вас», «Будь ласка». Люди вимовляють це напористо, немов агресивно нав’язують тобі ввічливість і взаємну повагу. Чому ж ми — а народ наш добрий і чуйний — такі грубі й неотесані?

… Інспектором виявилася похилого віку жінка з нездоровим, землистим кольором шкіри; голубі, мигдалевидні очі її були зовсім чужорідні на змученому обличчі.

Вислухавши мене, вона сказала, що я маю написати заяву, вказавши точну дату обміну, коли й хто підписав ордер, на підставі яких документів, і назвати причину, що спонукала мене звернутися з цим запитанням.

Відчуваючи терпку тугу, я відповів, що в бюро довідок мені пояснили: саме тут, у цьому кабінеті, я одержу вичерпну інформацію; обмін відбувся місяць тому. Невже