— Допомогти? — різко кинула Анжела. — Скласти вогнище?
— Дочко моя, — закликав П’єр. — Ми намагатися зрозуміти… розібрати… Ми не хочемо нікого… Щоб вогнище…
— Гаразд, — я підвівся й стомлено потер очі. — Час іти. Більше нам нічого не скажуть.
VII
Двері, що вели назовні, залишилися відчиненими, і достойному нормандцеві не довелося їх «зломанути». За дверима виявився вузький прохід — усю зовнішню частину арки було завалено землею. Напевне, помітити цей вхід ззовні нелегко. Я йшов першим, із задоволенням вдихаючи свіже нічне повітря.
І тут я помітив попереду щось незвичайне.
Прохід вивів нас на рівний майданчик, оточений скелями.
…Вершина гори — царство чорних примар.
Я зробив крок, зупинився й почав читати молитву. Ні, мені не здавалося…
— Ансельме, — я повернувся до італійця, котрий ішов слідом за мною. — Що ви бачите?
— А що? — Ансельм уважно оглянув околиці, потім тихо охнув:
— Мадонна! Отже, і це правда!
— Святий Бенедикт! — П’єр, який ішов за італійцем, завмер на місці й поквапився перехреститися.
— Я ж казала, — Анжела визирнула з-за могутнього нормандцевого плеча й відразу ж знову сховалася. — Я ж…
— Брате Ансельме, що ви бачите? — повторив я.
— Я? — до нього почало доходити. — Я… Я бачу…
Він задумався, потім посміхнувся:
— Я бачу… Пласка вершина, навколо скелі. Посередині два кам’яні стовпи… Або плити, точно сказати важко. Між ними щось схоже на чорну, хмару, яка парує.
Я мимохіть озирнувся. Господи, але чому? Що з нами відбувається?
— Такі самі хмари по краях. Словом, страшнувато.
— Еге ж, — втрутився П’єр. — Чорні примари! А що, ви їх не бачити, отче Гільйоме?
— Анжело, а ви? — поцікавився я.
— Так… — дівчина знову визирнула з-за нормандцевого плеча. — Сьогодні вони — як хмара. Але іноді вони бувають схожі… Ні, не можу…
Я подивився на залиту зоряним світлом вершину. Чорні примари, он воно як?..
— Брате Ансельме, візьміть мене за руку.
— О Господи!
Він побачив — побачив те, що я помітив відразу.
Пітьма зникла. Там, де мої супутники бачили чорноту, яка парувала, колихався білий вогонь. Величезний купол накривав вершину, світло переливалося, іскрилося, утворюючи величезні хисткі колони. Посередині, під вогненним склепінням, застигли сім рівних білих зубців, які відливали холодним синюватим світлом.
…Храм. Незбагненний, моторошний — і невимовно красивий.
— Матінко рідна! — П’єр підняв руку до чола, але перехреститися забув. — А-а… Куди…
Я помітив, що італієць міцно тримає брата Петра за руку.
— Що? — Анжела, не розуміючи, підійшла ближче. Ансельм, посміхнувшись, дав нормандцеві спокій і торкнувся до її плеча.
Дівчина скрикнула й упала навколішки, закривши обличчя руками.
Вогонь пульсував. Від купола до вершин зубців прослизали короткі білі блискавки.
Мені здалося, що я чую рівний низький гул, який долинав звідкись із надр гори.
— Що ж це? — Ансельм, не відпускаючи моєї руки, озирнувся, й раптово скрикнув:
— Зрозумів! Зрозумів! Отче Гільйоме!
— Нехай воскресне Господь і нехай розточаться врази його, — пробурмотів П’єр і обережно доторкнувся до мого ліктя. — Знову! Святий Бенедикт!
— Не галасуй! — Ансельм нетерпляче смикнув плечем. — Отче Гільйоме, зубці! Бачите, їх сім! Корона! Корона без обруча! Герб — дивний герб д’Еконсбефів! Зубці на лазуровому тлі, й під ними — граалів хрест. «Ко Пендра гену»…
— Храм лоґрів! Отче Гільйоме, тепер усе зрозуміло! Тут — храм, у підземеллі — склепи. Тут їхнє капище!
— Було, — я обережно звільнив свій лікоть. — Було, брате Ансельме. Тепер — це лише примара…
АВЕНТЮРА П'ЯТА
ПРО ТЕ, ЯК В ОКРУЗІ ПАМ’Є ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА
I
— Ви даремно не зачекали мене, сину мій! — тон монсеньйора Арно де Лоза не обіцяв нічого доброго. — Ваші дії… Я навіть не знаю, як їх називати!
Монсеньйор де Лоз виглядав велично. Чи то майже велично. У кожному разі, він був надзвичайним, сидячи в уже знайомому мені кріслі. Щоправда, коли б не мантія, митра й палиця, прикрашена блискучим камінням, я б сказав, що єпископ дуже скидається на різника: кремезний, плечистий, із грубим, трохи червонуватим обличчям. Поруч із ним месір Жеанар де Юр виглядав жалюгідно.
Він і не намагався якось виділитися, скромно примостившись у кутку на низенькому табуреті. Господар повернувся, й служка відразу згадав своє місце.
— Не знаю, — повторив монсеньйор. — Як це назвати…
— Я вам допоможу, Ваше Преосвященство, — не витримав я. — Це можна назвати виконанням обов’язку. Або виконанням наказу легата Святого Престолу — що вам більше до вподоби.
— Обов’язку? — останньої моєї фрази він волів не почути. — Ви приїжджаєте до моєї єпархії, перевертаєте все догори дриґом, ведете допити, непокоїте людей…
— Мені дуже зрозуміла ваша турбота про душевний спокій пастви.
Напевно, останні слова були все ж таки зайвими. Єпископський кулак гримнув об стіл. Брат Жеанар злякано підстрибнув.
— Не забувайтеся, сину мій! Ви — у моїй єпархії. Ніхто не дозволить вам каламутити розум простолюду й підривати довіру до
