— Так! Багато чого. Я… Я вчинив недобре… Напевно, я повинен висповідатися, але я ще не готовий! Не можу…
— Істинно так, брате мій, — кивнув я, розуміючи, що квапити хлопця не можна. — Ти, як сказав би брат Петро, великий грішник є.
Я помітив, що вже три вечори поспіль він готує вечерю. Я не кажу вже про те, хто ходить на ринок…
Ансельм винувато розвів руками.
— Але ці гріхи ніщо порівняно з тим, що ти, брате мій, ховаєш під сподом якусь книжку в дерев’яній оправі, не показуючи її нам, твоїм побратимам!
— А-а! — навколо було темно, та мені здалося, що італієць усміхається:
— Воістину грішний я, отче Гільйоме, тому що читав я не що інше, як листи великого грішника брата Абеляра.
Оце так! Ще нещодавно ці листи ходили на клаптях старих сувоїв, тепер же хтось подбав про те, щоб переписати їх у книгу. Цікаво, звідки така книжка в славному місті Пам’є?
— Адже ви вчилися разом із ним?
— Із братом Абеляром? — здивувався я. — Ні, звісно. Я й бачив його лише раз у житті. І можу сказати, що ця зустріч не справила на мене особливого враження. Абеляр дрібніший, ніж його гріхи.
— А я думав, що ви разом були в Болоньї! — розчаровано протягнув хлопець.
Він явно збирався говорити зі мною не про Абеляра й не про Болонью, але я вдав, ніби нічого не розумію. Чому б не поговорити про Болонью?
— Розумієш, брате Ансельме, коли я приїхав до Болоньї, Абеляр був уже досить знаменитий. Для нього університет був просто нецікавий. До речі, він мені так і не сказав нічого. Він про себе досить високої думки, цей єретик.
— Єресіарх, — стиха виправив Ансельм, і я не став заперечувати.
Тим часом, сади залишилися позаду. Ми вступили в ліс, і я відчув легку тривогу. Гуляти в лісі після заходу сонця — заняття не з найвеселіших. Але я вирішив цього не виказувати.
— До того ж, у Болоньї тоді все тільки починалося. Університету ще не було. Ми збиралися, читали книжки, намагалися щось зрозуміти. Подейкують, зараз там усе статечно й нудно…
Ансельм кивнув:
— Так, я був там. Зараз там дуже схоже на монастир… А чому ви поїхали туди?
Я задумався. Відповісти не так уже й просто.
— Якщо відверто, то я не збирався. Я прийняв постриг у Ліоні, в обителі Святого Якоба. Настоятелем був отець Мартін, добрий знайомий мого батька. Тоді я тільки-но повернувся з Палестини й хотів одного — сховатися в келії та забути про все. Але отець Мартін розсудив інакше.
…У лісі було тихо, але я й далі тримався сторожко. Чого це Ансельму заманулося йти сюди проти ночі? Втім, квапитися немає куди.
— Він вважав, що я ще занадто молодий, аби жити в монастирі. Адже мені було всього двадцять два. І він послав мене в Болонью.
— А чому ви вирішили написати книгу про Іринея?
Дорога вела прямо, але я помітив, що ми підходимо до перехрестя. Ансельм сповільнив крок.
— Про Святого Іринея? Швидше за все, з почуття суперечності. Мені не сподобався його страх.
— Як?
— Страх, — я посміхнувся. — І святі можуть злякатися, брате Ансельм. А Іриней злякався. Він жив у страшний час — час гонінь, воєн, бунтів. І він вирішив, що Ворог роду людського надто сильний.
— А ви вважаєте інакше?
Ансельм зупинився — точнісінько на перехресті.
— Ми багато про це сперечалися в Болоньї. Навіть влаштували диспут із самим Петром з Ломбардії. Зізнатися, Ворогові ми не залишили жодного шансу…
— Тобто ви вважаєте, що в світі є тільки одна Сила?
— Звичайно, — кивнув я. — І ця Сила — Господь. Отцю Петру довелося сутужно, й коли б його воля, нас би навчили не тільки словесно. Але тоді він ще не міг збирати хмиз…
Зненацька я розсміявся. Ансельм подивився на мене досить здивовано.
— Нічого… Просто згадав… У Болоньї зі мною вчилися двоє кліриків — обидва з краю світу. Один — Диметрій Фульмінат, схизмат, звідкись із Сарматії, другий — з Норвегії, здається, його звали Хельгом. Вони додумалися до того, що позаяк Христос обіцяв порятунок усім, то це стосується й Ворога!
— Що?! — хлопець остаточно обімлів.
— Уяви собі! Написали трактат про порятунок Князя Пітьми й бухнули просто на стіл Петру Ломбардському! Як тобі таке?
— Напевно, вогнище горіло довго, — з розумінням зітхнув італієць. — А на чому їх спалили — на мокрій соломі?
Я похитав головою — згадувати про це було приємно.
— Обійшлося. Для них обійшлося. А отцю Петру довелося пускати кров. Подейкують, у Сарматії цей трактат не менш популярний, аніж у нас писання Абеляра… До речі, куди нам іти — ліворуч чи праворуч?
Ансельм відсахнувся — запитання влучило в ціль.
— Ми забули ще про один твій гріх, брате. Хто звелів привести мене сюди? Сподіваюся, не наш друг де Гарай?
— Ні.
Він помовчав, збираючись із силами, потім різко підняв голову:
— Отче Гільйоме, прошу вас — ходімо зі мною. Мене просили показати вам… дещо.
— Хто? Ті, хто дав тобі Абелярові листи? «Чисті» брати?
— Так! — у його голосі чувся виклик. — І ви невдовзі зрозумієте, що в них є право судити нас!
Знову — судити… Монсеньйор Орсіні готовий уже зараз збирати хмиз для катарів. Але й вони, виявляється, вважають себе суддями.
