— І не дарма, — гмикнув я. — А ти великий грішник, брате Ансельме! Мені навіть негоже казати, що ти міг побачити! Ай-ай-ай!
«Ай-ай-ай!» — яке так часто вимовляв італієць, змусило його зніяковіти.
— Не знаю, минуле чи майбутнє приходило по тебе, але бенедиктинцю негоже мати таке минуле, а тим паче — таке майбутнє.
— Жінка?
Я полегшено зітхнув — він клюнув. Залишалося довести справу до кінця.
— Твоя здогадливість підтверджує, що ти справді великий грішник. І досить про це.
Я неквапом рушив до Анжели й П’єра, котрі чекали на нас. Ансельм заквапився:
— А яка вона? Молода?
— Брате мій! — я перейшов на шепіт. — Чи не забув ти статут Святого Бенедикта? Навіть якщо я насмілився поглянути на неї, то й не подумаю описувати її принади. І взагалі, відбилися ви від рук!
Італієць зніяковів і поринув у роздуми.
Недобре, коли молодий чернець думає про примару якоїсь прекрасної донни. Але це краще, ніж нагадувати йому про закривавленого мерця, котрий піднімає мертву долоню для благословення.
— І чого там бути? — нетерпляче поцікавився П’єр. — Чого ви мене не пускати?
— Там у камені прохід бути, — гмикнув Ансельм. — Прохід дуже вузький бути. Ми по ньому туди-сюди йтить. У отому проході ми нікого не зустрічати.
Нормандець ображено відвернувся, а я ледь стримався, щоб не дати Ансельмові потиличника.
— Ну що, час? — поцікавився італієць. — Отче Гільйоме, здається, ми недалеко від виходу. Відчуваєте — повітря?
Із проходу, що темнів перед нами, справді віяв свіжий вітерець. Я звелів запалити смолоскипи, що залишилися.
— Час.
Брат Петро неквапливо підвівся, але Анжела залишилася на місці.
— Дочко моя, — сказав я, — треба йти.
— Ні… Отче Гільйоме, повернімося! Ми вже знаємо дорогу…
Я здивувався — зовсім недавно вона боялася спуститися в підземелля, де лежать захололі кістяки. А тепер…
— А що там попереду? — відразу ж поцікавився Ансельм. — Анжело, та не темни!
— Ні! Ні! — в її голосі знову чувся страх. — Краще назад!
— Це ти через примар? — П’єр переконливо хитнув «ґирлиґою». — Дочко моя, їх не треба бояти… боятися. З нами отець Гільйом є.
— Ви не розумієте! Це не примари людей.
Ми перезирнулися. Братам-бенедиктинцям не страшні примари, але щось у її словах змушувало насторожитися.
— А, ти про цих… чорних? — згадав Ансельм. — Отче Гільйоме, як думаєте?
Що було думати? Там, за товщею каменю, вже вечоріло. Отже, повертатися через підземелля мерців доведеться в таку годину, коли й на сільське кладовище заходити не варто.
Під зоряним небом якось спокійніше.
— Підемо вперед, — вирішив я, — і нехай допоможе нам Святий Бенедикт!
Анжела більш не сперечалася, але я відчував — їй недобре. Мені самому хотілося якнайшвидше залишити похмуре підземелля, і я вкотре пожалкував, що дівчина не бажає нічого розповідати. Вона бувала тут — і, схоже, не раз. Отже, Тіно Жонглер був постійним гостем у цих місцях?
VI
Прохід вів круто вгору. Нерівну підлогу раз у раз змінювали сходи. Обабіч знову були ніші, але цього разу порожні. Що не крок — повітря ставало свіжішим і чистішим — ми явно наближалися до поверхні. Кілька разів на стінах траплялися дивні знаки, нанесені чимсь темним, імовірно, кіптявою — чи то літери невідомого алфавіту, чи грубо виконані малюнки. З усього було помітно, що цим проходом користуються частіше, ніж тим, що вів до підземелля мерців.
— Еге! — Ансельм підняв з підлоги недогарок свічки. — Свіжий! Навіть пилюкою не припав!
Я поглянув на Анжелу, але та ніяк не реагувала. І знову подумалося, ну, що може пов’язувати дочку Тіно Жонглера з мешканцями замку?! Спочатку мені здавалося, що Міланець і його дочка — лише посланці, які доставляють листи, але тепер почав розуміти, що річ не в цьому.
— Світло! — Ансельм, котрий ішов першим, не втримався й кинувся вперед. За мить почувся здивований свист. Ми прискорили крок, і невдовзі стало зрозуміло, що здивувало темпераментного італійця.
Величезна арка — трохи менша, ніж та, крізь яку ми вже пройшли. Колись сюди можна було в’їхати четвірнею, але тепер від підлоги аж до гори прохід було закладено акуратними кам’яними блоками. Невідомі постаралися — між каменів не ввігнати навіть вістря ножа. Але праворуч завбачливі будівельники залишили невеличку хвіртку, яку закривали важкі дубові двері. Нетерплячий Ансельм смикнув за ручку, потім спробував штовхнути в інший бік, але двері не піддалися. Вочевидь їх замкнули ззовні, причому старанно.
— А онде ще одні! — Ансельм вказав ліворуч, де в неяскравих променях, що пробивалися крізь щілини, темніли другі двері — такі само важкі й замкнені.
П’єр обережно поторкав двері, що вели назовні, потім несильно наліг плечем. На обличчі в нього відбилося легке презирство.
— Це не є… — почав він, подумав і закінчив:
— Зломанути?
— Зломанемо, — погодився Ансельм. — Але спочатку… Можна, отче Гільйоме? — він кивнув на другі двері.
Замка не було — лише величезний засув.
П’єр натис двома руками, потім важко зітхнув і наліг усім тілом. Почулося легке рипіння, масивна клямка від’їхала вбік. Двері повільно відчинилися. Нормандець обережно зазирнув, почухав потилицю й повернувся до нас:
— Нібито не демони?
На дивне запитання невдовзі знайшлася відповідь. Уже з порогу стало зрозуміло, що тут бувають «нібито не демони», а такі ж, як і ми, добрі католики. Ікони на покуті, невеличке
