За віконцем споночіло, ми запалили знайдені в кімнаті свічки, коли П’єр, перервавши міркування про Адамове гріхопадіння, замовк і швидко підніс пальця до губів. Ми підхопилися. Анжела кинулася до дверей, але Ансельм схопив її за руку й посадив на ослін. Ззовні— з коридору — почулося скреготіння і стукіт — хтось відчиняв зовнішні двері. Я жестом звелів усім відійти й зняв із грудей хрест. Перевертня я не боявся, але як поведеться демон цього разу, вгадати було важко.
…Кроки — легкі, швидкі, нічим не схожі на тяжку ходу нелюда. Двері до кімнати зарипіли, на порозі виріс високий силует у чорному плащі.
— Мир вам, святі отці!
Домінік д’Еконсбеф невесело всміхнувся й схилив голову. Я звично пробурмотів слова благословення, але піднята долоня завмерла. На кого я закликаю благодать Христову?
— Ви чекали не мене? — сеньйор Домінік присів на ослін, дивно зсутулився, немов постарішав на багато років. — Пилип побоявся прийти.
Ми мовчали. Д’Еконсбеф обвів нас швидким поглядом і похитав головою:
— Я казав батькові… Нам треба було поїхати ще три роки тому, коли все це почалося. Втім, вам не зрозуміти.
— Із Бретані вас вигнали не через розбіжності з герцогом? — стиха запитав Ансельм.
— Так. З Еконсбефа — теж… Ми двічі прокляті — й ніхто не в змозі нам допомогти. Прокляті разом з усім народом логрів.
— Заждіть, сину мій, — не витримав я. — Христос прийняв на себе гріхи всього світу! Свята Церква одержала від нього право пробачати…
— То чому ж ніхто не може допомогти нам? — сеньйор Домінік різко змахнув рукою. — Чому? Ми — добрі християни! Ми не винні, що наших предків за гординю перетворили на демонів!
П’єр злякано подивився на нашого гостя й перехрестився. Той знов невесело посміхнувся:
— Отож бо! Втім, дехто відразу ж береться за кілок… Іншим лоґрам легше — вони можуть приховувати це прокляття. Від нас залежить, ким бути — демоном чи людиною. Але нашу родину проклято двічі.
— Пилип? — зрозумів я.
— Так. Мій брат хворий і не може володіти собою. Іноді він іде з дому, й тоді… Втім, що я кажу? Адже ви все знали, отче Гільйоме! Від самого початку!
— Ні, сину мій. Тільки з тієї хвилини, коли побачив на вашому браті пояс — той самий, що й на демоні.
Сеньйор Домінік похитав головою, щось промовив незрозумілою мовою. Незрозумілою — але не такою вже й незнайомою. Саме цією мовою намагався заговорити зі мною сеньйор Гуго.
— Я не розумію.
— Розумієте, — сеньйор Домінік підвівся й подивився мені просто в очі. — Я не смію сперечатися з посланцем гарме. Але прошу — дайте нам поїхати! Передайте тому, хто вас послав, що ми… Втім, ні, просто розкажіть, що бачили.
Ми не розуміли один одного. Він вважав мене посланцем якихось гарме — чи не дерґських чарівників? Але чому? Чому його брат намагався захиститися від мене хрестом?
— Сеньйоре Домініку, — подумавши, почав я. — Не будемо зараз про це. Я прибув сюди за дорученням Його Високопреосвященства, щоб з’ясувати правду про Жанну де Гарр. Я хочу знати, хто вбив її, хто вбив самозванку.
Його обличчям промайнув дивний вираз — Домінік був явно здивований. Навіть вражений.
— Але ж… — його очі зупинилися на Анжелі. — Хіба вона…
— Я нічого їм не сказала, — швидко промовила дівчина. — І не скажу. І нехай розсудить вас Господь, сеньйоре Домініку!
Ансельм, не втримавшись, гмикнув. П'єр докірливо глянув на Анжелу. Д’Еконсбеф знизав плечима:
— Тобі видніше… Отче Гільйоме, ще раз прошу вас — дайте нам поїхати. Нам потрібно тижнів зо два — батько не може ходити.
— Я не змушую вас їхати! — здивувався я. — Але мені треба, щоб ви сказали правду.
— Ви… Ви думаєте, що я вбив Жанну? І ту жінку?
— Їх убито, — якомога спокійніше відповів я. — Можливо, ви не винні. Але це міг зробити Пилип — адже він хворий. Він уже намагався напасти на нас!
— Напасти? — схоже, Домінік був вражений.
— Уявіть собі, сину мій. Він міг зустріти Жанну… Або зіткнутися в лісі з тією чорнокосою, котру ви послали до Артигата.
Д’Еконсбеф поволі похитав головою.
— Ні… Ви не розумієте… Пилип не винен. І ніхто з нас не винен. Якщо ви нацькуєте на нас чернь, то вам доведеться відповідати. І перед Христом, і перед Високим Небом…
— Що? — Ансельм підхопився, та я жестом зупинив його.
— Вважайте, що я не чув ваших останніх слів, сину мій. Отже, ви не винні. Але чому єпископ намагається приховати правду? Чи не на ваше прохання?
— Прохання? — д’Еконсбеф презирливо гмикнув. — Цей негідник отримав від нас чимало повновагих аргументів. Але що нам було робити? Втім, монсеньйор де Лоз і сам загруз по самісінькі вуха… Мені нема чого більше сказати, святі отці. Чиніть, як собі знаєте. Якщо ви все ж таки християни, пощадіть цю дівчину. Прощайте!
— Сеньйоре… Сину мій! — Ансельм ступнув до дверей, але наш гість уже переступив поріг. Ми перезирнулися.
— Він вас переконав? — італієць був розгублений і водночас страшенно злий. — Вони ж єретики! Ба, гірше — язичники! «ВисокеНебо»!
— Так, — погодився
