Репортер - Юліан Семенов
Спазм перехопив горло, бо мої товариші по роботі аплодували так, немовби я Аркадій Райкін, слово честі…
Щоб виграти час, заспокоїтись і набратися духу, довелося сьорбнути чаю (раніше доповідачам подавали мінеральну воду, але перший затвердив чай, так було в Москві, на засіданнях сесій, йому це дуже подобалось); до того ж я найдужче боявся, що в залі помітять, як у мене тремтять руки, — оце ще незнищенне мусульманство! Старий дурень, хіба мої друзі не розуміють, що це звичайне й виправдане хвилювання?!
— Товариші, в такому разі мені доведеться поділитися з вами своїми сумнівами… Суть їх зводиться до того, чи зможу я виконувати ту роботу, на яку ви мене висуваєте?
— Зможеш, — вигукнули в залі. — Зможете! Віримо!
— Спасибі… І все-таки краще поміркуємо разом, щоб трудящі потім не цитували Крилова: «… как ни садитесь, все в музыканты не годитесь…» Припустимо, ви обираєте мене… А як бути з нашим другим секретарем? З товаришем Ніязмухамедовим? Я тричі доводив йому на фактах цілковиту невинність Горенкова, доводив, що талановитому керівникові мстяться саме за те, що він кожним своїм кроком дотримувався букви й духу перебудови… Але ж товариш Ніязмухамедов одмахувався від абсолютно беззаперечних свідчень. Чому? Більше того, він дзвонив у відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією і до прокуратури з проханням ще раз проаналізувати мої стосунки з Горенковим, чи я не втягнений в корупцію… Прямо так і підказував, куди копати… І мені доведеться працювати з ним в одній упряжці? Отже, моє обрання має означати одночасне звільнення Ніязмухамедова з партійної роботи, інакше діло з мертвої точки не зрушиться… А заступник республіканського прокурора товариш Рабинович… І він одвертався від правди, і він не дозволяв повторного розслідування по дутому обвинуваченню чесного комуніста… Більше того, він уже почав організовувати справу, підбирати проти мене свідчення… Ви скажете — він не член пленуму. Правильно. Але ж його шеф, прокурор республіки, — кандидат в члени бюро… І ви хочете, щоб я налагодив дружну роботу — разом з ними?
А контролюючі організації? Вони виродилися в певні «всезабороняючі дружини»! Вони керуються не здоровим глуздом, а бажанням добре попрацювати — тобто неодмінно з’їсти когось із керівників! У них, мені здається, є план на інфаркти! План на те, щоб знищити найталановитіших і найсміливіших! Я щасливий, що працював разом з нашим міністром юстиції Никифоровим… Він, Іван Хомич, був першим, хто подав записку про необхідність негайного коректування законів, скасування сотень ідіотських заборон тридцятих та сорокових років, які заважають творчості мас… Ніколи не забуду його слів про наші численні постанови: «Не треба ліпити сарайчиків до красивого будинку, зіпсуємо враження»… І ще: «Коли Петро Великий зневірився в тому, що білокамінна підтримає його реформи, він почав з чистого листа — побудував Санкт-Петербург». На жаль, всіма нами шанованого Івана Хомича Никифорова перемістили в арбітраж… І ще оголосили догану за націоналізм, який полягав у тому, що він не був згоден — як інтернаціоналіст і російський патріот — з помпезними святкуваннями «добровільних» возз’єднань татар і дагестанців з Росією… Всі знають, що Іван Грозний штурмом узяв Казань, хіба ж це добровільність? Кожен читав «Хаджі-Мурата», історію боротьби горців проти російського імперського владарювання… Не треба порівнювати Росію, що була «тюрмою народів», з братерством нашого соціалістичного Союзу республік, яким великий російський народ дав свободу і майбутнє!
А згадаймо наше телебачення?! Московські передачі дивишся, наче якісь іноземні, чесне слово! Ми із зубовним скреготом наважилися покритикувати на своєму голубому екрані завал у торгівлі, але врівноважили печально знайомим: «А заповзятливий приватник з кооператором не дрімають!» Товариші мої, дорогі, не можна ж так! При чому тут приватник?! Питання треба інакше ставити: «Чому ми спимо?!» Чому пустують усі ярмаркові хатки?! Чому туди викидають огірки та кабачки лише в дні — соромно сказати — революційних свят?! Наша біда — наша, а не кооператора — в тому, що він міняє ціну сам, оперативно, на день двічі, а державна й колгоспна торгівля одержує розцінки згори — на сезон! Ми зовсім не вміємо господарювати! Це ми, саме ми, винні в усіх наших провалах! Спасибі кооператору і приватнику, без них ми давно опинилися б на грані соціальної кризи! Не ми, а саме приватник сьогодні краще від нас бореться за соціалізм, поставляючи людям продукти! А ми поставляємо слова! Обіцянки! Кооператор і приватник вільні у вчинку. Поки що вільні… А наш господарський керівник живе в кайданах! Ось у чому суть питання. Будемо ми зобов’язувати будівельні й торговельні організації чи не будемо, віз не поїде, поки керівник і робітничий колектив не матимуть свободи! Як можна — в умовах економічного беззаконня — готувати бойову зміну?! Фікція це! Самообман! Отже, працювати можна тільки з союзниками! Не бійтеся ворогів, у найгіршому разі вони можуть убити вас, не бійтеся друзів, у найгіршому разі вони можуть зрадити вас, бійтеся байдужих: з їхньої мовчазної згоди чиняться і вбивство і зрада!
І, перекриваючи оплески, я вигукнув:
— Це не мої слова, а Бруно Ясенського, їх він написав у тридцять сьомому році, майже перед самим розстрілом!
Закінчив я захриплим від хвилювання голосом:
— Зараз процес перебудови кваплять ЦК, преса, телебачення, але ми досі не маємо надійного юридичного й економічного обгрунтування, яке посувало б оновлення самостійно, без повсякчасного підганяння, до загальної вигоди! За безперебійний продаж овочів у Москві бореться програма «Сільська година», а як набридне їм?! Стомляться? Зневіряться?! Що тоді? Господарчий організм, як і людський, сильний лише в тому випадку, якщо він вільний! Французька буржуазна революція відбулася тому, що шевцям і ткачам абсолютизм не давав працювати так, як вони вважали за потрібне! Ми не викоренили в собі — в кожному з нас — абсолютистсько-рабську психологію! Благими намірами цього не виправиш. Тільки законом! Що в нас навіть сьогодні можуть зробити такі самородки, як Тупо лев, Едісон, Кюрі? Та нічого! Ні-чо-го! Потрібна наша санкція! А дати таку санкцію ми маємо право лише після численних погоджень з бюрократичним, малокомпетентним апаратом! Чому ми повинні санкціонувати кожну нову пропозицію, будь-яку нову думку?! Коли навчимося вірити талантам?! Уявіть собі, що було б, якби кожну свою книжку і оперу Мусоргський, Чайковський, Толстой і Горький погоджували й затверджували?! Хіба ми можемо сподіватися на повний достаток і
