— Алло… — сказав Андрій чужим голосом.
— Мартинюк? Андрію Васильовичу? — хриплуватий чоловічий голос. — Алло! Нам потрібен Мартинюк Андрій Васильович!
— Я слухаю вас.
— Андрію Васильовичу! Вас турбує Клініка швидкої допомоги, другий хірургічний відділ. Завідуючий Гусько. Алло! Ви чуєте?
Це була не Ліна. Але така реакція… Напевно, його цікавить хтось із хворих. Серце бухає у грудях, ноги тремтять. Ось тобі й посидів спокійно, заким усі оперують…
— Чую, — відповів Андрій.
— Вам знайома така Голяченко Ліна Сергіївна?
І новий удар. У те саме місце, тільки разючіший. Таки Ліна. Щось сталося. Наслідки операції? Ні! Ті наркомани знайшли її? Хтось із них, із тих, хто лишився. Віконт усе-таки дістав її з того світу. О Господи!
Андрій гадав, що зі смертю Віконта все скінчилося, і тільки тепер зрозумів, що підсвідомо постійно побоювався такого варіанта. Тоді, на вокзалі, прощаючись із Ліною, він зробив свій вибір, рішуче переступивши через вагання та сумніви. Це коштувало їй дорого. Можливо, надто дорого.
Усі ці безладні хаотичні думки блискавично проносилися в його голові, коли той завідуючий — Гусько — кричав йому в саме вухо.
— Її привезли до нас сьогодні вночі. Алло! Андрію Васильовичу, ви чуєте мене? Говоріть!
Усе правильно. Дива стаються надто рідко. Люди в них не вірять, тому вони застають їх зненацька, а ті, приголомшені, не ладні збагнути, що це дарунок долі й не годилося б ним нехтувати.
— Що… Що сталося? — Андрій не відчував, як вимовляє ці слова.
Напевно, вона у важкому стані. Можливо, безнадійна. І останнє, що вона свідомо зробила у цьому житті, це попросила чужу людину — свого лікаря — попрощатися з ним за неї. А все могло бути інакше.
— Що сталося? — закричав Андрій у трубку.
— Гострий апендицит, — відповіли звідти.
— Що?!
Зміст сказаного ніяк не міг дійти до нього.
— Гострий апендицит, — повторили на тому кінці.
Апендицит? Який ще апендицит? Що за нісенітниця? Що він верзе? Це жарт? Можливо, Андрій так і спитав, тому що на тому кінці відразу обурилися.
— Якщо ви дійсно хірург, то повинні знати, які бувають апендицити. Але річ не в тім. Слухайте, я поясню, чому ми вам дзвонимо. Вона поступила до нас із гострим апендицитом і категорично відмовляється від операції. Каже, що згодна, щоб її оперував лише один хірург — тобто ви. Ми викликали до неї психіатра, але вона абсолютно нормальна. Ви розумієте, в якій ідіотській ситуації ми опинилися? За двадцять п’ять років роботи такого не пам’ятаю. У неї наростають симптоми подразнення очеревини. Ви уявляєте собі? Там буде катастрофа в животі! Ви можете нам щось пояснити?
Андрій стояв, наче статуя. Як повільно до нього доходило! Як повільно! А на тому кінці чекати не хотіли.
— Алло! Ви чуєте нас? Андрію Васильовичу, ви можете нам щось пояснити або порадити з цього приводу?
Це, нарешті, вивело Андрія із заціпеніння.
— Дайте їй трубку, — сказав він. — Я поговорю з нею.
— Ха! — він аж засміявся. — А вона не хоче говорити ні з ким, зокрема й з вами. То що? Чому ви мовчите? Що ви можете порадити?
Поволі Андрій відходив після пережитого потрясіння. Щойно пережитого. Помалу переставало пульсувати у скронях. Серцебиття заспокоювалося. А всередині наче зароджувалося щось нове. Це відчуття з’явилося несподівано і спершу навіть налякало Андрія. По суті, сяйнула раптом думка, він пережив той самий шок із класичною зміною фаз од відчайдушного чіпляння за життя до цілковитої апатії та поступового згасання всіх функцій. І ось цей дзвінок… Справжній імпульс до життя. Несподіваний шанс виходу з цього жорстокого стану саме тоді, коли всі згубні процеси здавалися незворотними.
Перед очима постав розклад київських поїздів, який він колись знав напам’ять і, як виявилося, досі не забув.
— Яка давність захворювання? — ковтнувши, запитав Андрій, дивуючись зовсім новим інтонаціям у власному голосі.
— Півтори доби, — відповіли звідти.
Це не так багато. Усе-таки вони там вчасно крутнулися. Але симптоми наростають…
Андрій глянув на годинник. За чотири години має бути швидкий на Київ, брестський. П’ять годин їзди. Усього — дев’ять. Ну, нехай година на дорогу до клініки — десять. Півтори доби вона вже хворіє, отже, разом виходило дві доби. Хай би там який апендицит, а дві доби він витримати повинен.
— Алло! — надривалася трубка. — Ви будете щось говорити? Ви чуєте нас? Алло!
— Чую, — відповів Андрій, — за десять годин я буду у вас.
— Що?! — перепитав київський зав.
— За десять годин я буду у вас, готуйте до операції, — повторив Андрій, чітко вимовляючи кожне слово, і поклав трубку.
Тепер головний дивився на Андрія так, наче це був не лікар його шпиталю, а міністр охорони здоров’я в кирзаках, з баяном і пляшкою в кишені. Андрій схилився над столом, кінчиками двох пальців підняв за рукав піджака руку Волошиновича й обережно витяг з-під неї свою заяву. Коли він розтиснув пальці, шефова рука впала на стіл. Андрій розвернувся й рушив до дверей.
— К-к-куди ви? — почулося навздогін.
— До Києва, — Андрієві вже був сам чорт не брат. — Просять приїхати на операцію.
