Макбет - Ю. Несбе

— Ні, не я!

— Я… бачив… тебе… володарю… я… чекаю… тебе… володарю…

— Замовкни! — просичав Макбет, іще міцніше стискаючи шию.

— Ти… задушиш… мене… Макбете-вбивце…

Нажаханий, Макбет відпустив Банко. Відчув, як хтось сильно смикнув його за руку.

— Ходімо!

То була Леді. Макбет спробував висмикнув руку, але вона просичала йому на вухо: — Мерщій! Допоки тебе ще вважають старшим комісаром.

Узявши його під руку, вона вдала, ніби йде слідом за ним, і в такий манер вони випливли з ресторану під ошелешені погляди гостей.

— Що сталося?! — просичала Леді, замкнувши зсередини двері їхнього номеру люкс.

— А хіба ти не бачила його? Банко? Тож він сидів на моєму стільці!

— Господи, ну ти й нанюхався! У тебе галюцинації! Невже ти гадаєш, що мер захоче призначити психа своїм старшим комісаром?

— Своїм?

— Де твоє чортове вариво? Куди ти його сховав? — Вона засунула руку до кишені його штанів. — Негайно віддай, я викину його геть!

Макбет схопив її за зап’ястя.

— Кажеш, своїм старшим комісаром?

— Тебе призначатиме Тортел, а не хтось інший, Макбете. Я звела вас сьогодні разом, бо гадала, що ти не зіпсуєш того враження, що є найбільш відповідною кандидатурою на цю посаду. Ой, боляче, відпусти!

— Мер Тортел може думати все, що йому заманеться. Я маю на нього достатньо матеріалу, щоб запроторити до в’язниці завтра ж! А якщо того, що я маю на нього, не вистачить, то швидко роздобуду те, чого забракне. Старший комісар — це я, жінко! Ти розумієш, що це означає? Під моїм началом — шість тисяч працівників, дві тисячі з яких озброєні. Це — ціла армія, люба!

Макбет помітив, що вираз її очей трохи пом’якшав.

— Це так, — прошепотіла вона. — Нарешті ти говориш до ладу, коханий.

Він і досі тримав її красиве тендітне зап’ястя, але її рука вже почала ворушитися в його кишені.

— О, я знову відчуваю в тобі мужчину! — мовила вона.

— А давай…

— Ні, не зараз, — перервала його Леді, висмикуючи з кишені руку. — У нас гості. Але я дещо для тебе приготувала. Подарунок на честь твого призначення.

— Та невже?

— Зазирни в шухляду нічного столика.

Макбет висунув шухляду. В ній лежав яскраво-блискучий кинджал. Він підніс його до світла.

— Срібло?

— Я збиралася подарувати його тобі після вечері, але вирішила, що краще зробити це зараз. Добре відомо, що лише срібло здатне вбивати привидів.

— Дякую, моя мила.

— Мені так приємно… Скажи, що Банко мертвий.

— Банко — мертвий. Справді мертвий.

— Так. І ми справимо йому поминки пізніше. А зараз повернімося до гостей. Скажемо, що то ми з тобою такий жарт утнули. Ходімо.

Десята хвилина на дванадцяту.

Кетнесс і досі була в ліжку, а Дафф, одягнувшись, стояв біля кухонної стільниці. Він приготував собі чашку чаю, знайшов у холодильнику лимон, але єдиний чистий ножик більше надавався до того, аби штрикати лимон, а не різати. Він встромив його вістря у шкірку, і звідти бризнула тоненька цівочка. В таку пізню нічну годину знадобиться вдвічі менше часу, ніж зазвичай, щоб добратися до центрального вокзалу, знайти автостоянку і вийти до «Берти». Запізнюватися він не збирався. Схоже, Банко не мав підстав передумати й не розповісти йому те, що знав. Тим паче, що Дафф помітив: Банко справді хотів з ним поговорити. Хотів скинути з себе тягар… Який тягар? Провини? Чи просто тягар того, про що знав? Банко був не вожаком отари, а вівцею, був не більшим, ніж ланкою ланцюга. І Дафф сподівався, що невдовзі дізнається, на кого та ланка виведе… Тишу розкраяв дзвінок телефону, що висів на стіні біля пробкової дошки.

— Телефон! — гукнув він.

— Чую. Я візьму слухавку тут, — відповіла Кетнесс зі спальні. Вона мала по телефонному апарату в кожній кімнаті, і через це він почувався старим, коли до неї приходив. Може, вони з Мередіт і були дещо старомодними, вважаючи, що одного телефону на домівку цілком достатньо — хіба ж важко підняти дупу й підійти? Дафф знайшов ганчірочку й витер руку. Прислухався до голосу Кетнесс, визначаючи, що то була за розмова і хто їй міг телефонувати о такій пізній годині. «Невже Мередіт?», — подумав був він, але відразу ж цю думку відкинув. Друга думка затрималася дещо довше. Коханець. Іще один коханець, до того ж молодий. Ні, не коханець, а, мабуть, залицяльник. Потенційний коханець. Той, що стоїть за лаштунками, готовий зайняти місце Даффа, якщо той не відповість на запитання, яке вона поставила цього вечора. Так, мабуть саме в цьому й полягала причина такого несподіваного поспіху з її боку. Але Дафф не погодився на її вимоги, і ультиматум Кетнесс зрештою обернувся проти неї ж самої. І вона вибрала його. Тієї миті, коли Дафф сформулював цю думку, йому майже хотілось, аби дзвінок був від залицяльника. Люди — дивні створіння, чи не так?

— Ви можете все це повторити? — почувся зі спальні голос Кетнесс. Голос, яким вона розмовляла на роботі. Тільки більш збуджений, аніж зазвичай. — Зараз виїжджаю. Збирайте решту.

Мабуть, якась термінова справа. Експертно-криміналістична робота.

Дафф почув, як Кетнесс забігала по кімнаті. Подумав, що коли та робота не у Файфі, то запропонує підвезти її. Його рука свербіла. Він облизав її й оглянув лимон. Сік потрапив до одного з порізів, які він отримав, коли впав на асфальт у порту. Дафф на мить завмер. Потім витяг зі столу ножа і знову штрикнув ним лимон. Цього разу сильно й різко. Швидко відпустив ручку ножа і відсмикнув руку, але сік все одно встиг бризнути на руку, і та знову засвербіла. Неможливо. Неможливо було вдарити ножем і встигнути прибрати руку до того, як бризне сік.

До кухні заскочила Кетнесс із чорним лікарським несесером в руці.

— Що сталося? — спитав Дафф, побачивши вираз її обличчя.

— Телефонували з управління. Заступника Макбета з підрозділу спецназу…

— Банко? — перервав її Дафф, відчувши, ніби його горло стиснули руками.

— Так, — відповіла Кетнесс, висуваючи шухляду. — Його знайшли біля мосту Кеннета.

— Знайшли? Ти хочеш сказати, що…

— Так, — сердито кинула вона, із хряскотом засунувши шухляду назад.

— Як?

Запитань, які враз нахлинули на нього, було так багато, що Дафф безпорадно обхопив руками голову.

— Наразі ще не знаю, але поліція, яка оглядала місце злочину, повідомила, що його авто зрешечене кулями. А голова відрізана.

— Відрізана? Як це… відрізана?

— Невдовзі побачимо, — відповіла Кетнесс, беручи із шухляди латексні рукавички і кидаючи їх до несесера. — Підвезеш?

— Кетнесс, у мене ж ота