Макбет - Ю. Несбе
Дафф проїхав старим мостом. Він був вузьким і скромним порівняно з мостом Кеннета, але являв собою міцну споруду, і багато хто вважав, що він простоїть іще не один десяток років.
Проблема полягала ось у чім: кому все це можна розповісти?
Це повинна бути людина, яка не лише має владу, вплив та можливість швидко реагувати, а й така, якій він міг би довіритися, людина, непричетна до недавніх убивств.
Дафф заїхав у гараж під управлінням поліції в той момент, коли прогалина у хмарах закрилася, і нетривалий сонячний візит закінчився.
Коли Дафф увійшов, Леннокс відірвався від своєї друкарської машинки.
— Вже скоро обід, а ти позіхаєш так, ніби щойно прокинувся.
— Питаю востаннє: ця річ справжня? — Дафф кивнув на почорнілу палку з грудкою іржавого металу на кінці, яку Леннокс використовував як прес-пап’є.
Дафф зморено опустився в крісло біля дверей.
— А я востаннє тобі відповідаю, що успадкував її від свого діда, якому ця штука поцілила в голову під час битви на Соммі. На щастя, як можна бачити, німецький солдат забув висмикнути чеку. Дідові однополчани довго сміялися з цієї історії, — відповів Леннокс.
— Хочеш сказати, що їм там на Соммі було дуже смішно?
— За розповідями діда, що гірше їм ставало, то більше вони сміялись. Він називав це бойовим сміхом.
— Я все одно гадаю, що ти брешеш, Ленноксе. Ти не з тих, хто поставить собі на стіл справжню бойову гранату.
Леннокс зітхнув і знову заходився друкувати.
— Дідо зберігав її вдома все своє життя. Казав, що вона нагадувала йому про три речі: скороминущість життя, роль випадку, а також про власну смертність і некомпетентність інших.
Дафф кивнув на машинку.
— А в тебе що — немає для цього секретарки?
— Я почав сам друкувати свої листи і відносити їх на пошту. Вчора мені в прокуратурі сказали, що перш ніж вони отримали мого листа, хтось устиг його розкрити і знову запечатати.
— Я аж ніяк не здивований. Дякую, що зміг швидко мене прийняти.
— Тебе прийняти? Звучить надто офіційно. Ти не повідомив мені по телефону про причину візиту.
— Так, не повідомив. Бо, як я вже сказав, мене абсолютно не дивує, що хтось потай читає листи.
— Ти гадаєш, що на комутаторі підслуховують розмови?
— Я не знаю, Ленноксе. Я просто погоджуюся з тобою, що зараз, зважаючи на серйозність ситуації, не час ризикувати.
Леннокс повільно кивнув і схилив голову набік.
— Проте, мій любий Даффе, саме через це ти до мене і прийшов, чи не так?
— Можливо. Я маю деякі докази стосовно того, хто вбив Дункана.
Від несподіванки Леннокс мимоволі аж випрямився, скрипнувши при цьому стільцем. Відсунувши від себе машинку, він поставив лікті на стіл.
— Які докази? Вагомі?
— Дивно, що ти вживаєш це слово… — Дафф узяв зі столу Леннокса канцелярського ножика і зважив його в руці. — Як тобі відомо, на обох місцях злочину — і в номері Дункана, і в номері охоронців — все начебто було по-кошерному.
— Слово «начебто» вживають тоді, коли на поверхні все виглядає нормально, але насправді це не так.
— В точку. — Інспектор Дафф поклав ножика на свій вказівний палець і врівноважив його так, що разом із пальцем той утворив хрест. — Якби ти вдарив чоловіка кинджалом у шию, щоб його вбити, то продовжував би тримати кинджал на той випадок, якщо він не влучив у сонну артерію і тобі доведеться ударити знову, еге ж?
— Та, мабуть, що так, — погодився Леннокс, впершись поглядом у канцелярський ножик.
— А якби ти поцілив в артерію з першої спроби — а ми знаємо, що один кинджал таки поцілив в артерію з першої спроби, — то величезна кількість крові бризнула би з рани двома короткими струменями, тиск крові у жертви швидко б упав, серце перестало б битися, а решта крові просто витекла б поволі цівочкою.
— Я уважно стежу за перебігом твоїх думок.
— Проте руків’я кинджалу, який знайшли біля Геннесі, було все вкрите кров’ю; на крові були відбитки його пальців, кров Дункана була ще на його долонях. — Дафф показав на руків’я канцелярського ножика. — Це означає, що, коли кров бризнула з шиї Дункана, вбивця не тримався за руків’я кинджала, а вхопився за нього пізніше. Або хтось притиснув його долоню до руків’я через деякий час. Тому що хтось — хтось інший — метнув кинджал Дункану в шию.
— Зрозуміло, — мовив Леннокс, почухавши потилицю. — Але яка різниця — кинути кинджала чи встромити? Результат той самий.
Дафф подав Ленноксу канцелярський ножик.
— Спробуй кинути цього ножа так, щоби він устряв в оту дошку оголошень.
— Але ж я…
— Давай!
Леннокс підвівся з-за столу. Відстань до дошки становила приблизно два метри.
— Маєш кинути його різко, — пояснив Дафф. — Бо, щоб пробити людині шию, потрібна сила.
Леннокс швиргонув ножа. Той вдарився об дошку і заторохтів по підлозі.
— Спробуй десять разів, — мовив Дафф, балансуючи ножем на своєму вказівному пальці. — Ставлю на пляшку доброго віскі, що тобі так і не вдасться встромити його.
— Ти не віриш у мої здібності та удачу?
— Якби я дав тобі незбалансованого ножа, з важким руків’ям або важким лезом, то би побився з тобою об заклад на дві пляшки віскі. Але цей ніж, так само, як і кинджал у шиї Дункана, є збалансованим. І ніхто з тих, хто працює в цьому будинку, не сказав мені, що колись чув про те, що охоронці Дункана вправлялися в метанні ножів і були у цій справі фахівцями. Якщо чесно, то є лише один фахівець-метальник ножів. Чоловік, який завдяки цьому вмінню мало не подався працювати до бродячого цирку. І який цього вечора був у казино «Інвернесс».
— І хто ж це такий?
— Той, кого ви призначили начальником відділу боротьби з організованою злочинністю. Макбет.
Леннокс закляк, уп’явши очі в точку на лобі у Даффа.
— Невже ти хочеш сказати, що…
— Так. Саме це я й хочу сказати. Старшого комісара убив Макбет. Він також холоднокровно убив двох ні в чому не винних охоронців.
— Господи, спаси і збережи! — скрикнув Леннокс, осунувшись на стільці. — Ти вже сказав про це Кетнесс та її експертам?
Дафф похитав головою.
— Вони
