Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— Він отруїв її дустом… Груба робота… Делікатніші люди використовують снотворне й інсценують самоотруєння… І уявляєш?.. Протягом п'яти днів нею навіть ніхто не поцікавився… Ми знайшли труп, що вже розклався…

Або:

— … Справжня бойня… Голова в нього була настільки спотворена, що ми ледве впізнали труп…

Моя вчителька перестає їсти й відводить погляд кудись убік, роблячи неприховані зусилля заглушити нудоту, що підступила їй до горла.

— Вибач, — кажу я, — хіба ж ти не знаєш, що ми, болгари, відпочиваючи, говоримо про роботу і навпаки.

— Але ж у тебе, Петре, й робота, ох і робота… — упівголоса відповідає вчителька з жалюгідною подобою усмішки на обличчі.

Потім, боячись не образити моєї професіональної честі, додає:

— Я хотіла сказати, що не всяка нервова система може витримати це.

— Авжеж, — кваплюсь погодитись я. — Але нерви, як і все інше, загартовуються.

— Тобто грубішають.

— Може, й так. Просто важко призвичаїтись до того, що викликає в тобі відразу. Ті паскудства є в кожному моргу, навіть у кожній лікарні. Та вони лише наслідок іншого, справді гидкого, чим ще забиті голови деяких типів…

— Так, — у свою чергу погоджується моя вчителька.

І щоб знову не заглиблюватись у безодню паскудства, вона намагається змінити тему розмови:

— Ти вже прочитав ту книжку?

— Ще ні… але ти маєш рацію: вона справді чудова. Це видно з перших же сторінок.

— Хіба ти ще й досі на перших сторінках?

— Ну, я точно не пам'ятаю, до якого місця дочитав, але за такої вічної крутанини, сама розумієш…

— Але ж книжки вдень не читають. Для цього є ночі й вечори…

Ночі й вечори. Вона не знає, що ночами й вечорами я дуже часто роблю те саме, що робив удень, роблю, звичайно, подумки, намагаючись розплутати якийсь страшенно заплутаний клубок, аби дати лад купі суперечливих фактів. І потім усі ті люди, що крутяться в моїй голові, не хочуть розходитись, хоч я вже разів сто кажу їм: «Годі вже, йдіть, дайте мені спокій». Аж ні, вони не зникають, усе стоять мовчки й дивляться на мене — Дора зі своїм батьком і безпорадна Магда. І Моньо з тремтячими губами, і взагалі вся їхня компанія в повному складі. Як же тут сядеш читати книжки про вигаданих людей, коли тобі не вистачає часу розібратися з живими.

Але це зовсім інше питання, я тільки хотів сказати, що моя вчителька добровільно сприймає мене таким, яким я є, з моїм минулим і сучасним. І це повинно правити за приклад отим типам, що ладні через якісь там минулі гріхи одвернутися від людини…

В цю мить різко дзеленчить телефон, щоб нагадати мені: зараз іще не час для розумових вправ у ліжку — я перебуваю на робочому місці.

— Так, це я… слухаю… Невже? Ага, отже, той самий? Ну, чудово, вишліть мені довідку…

Після цих загальних слів, з яких складається кожна телефонна розмова, я схиляюсь над столом з наміром знову зосередитись, аж у кімнату входить лейтенант.

— Вас шукає якась жінка…

— Чи не та журналістка?

— Вона не схожа на журналістку… Якась Колева чи Коєва…

— Нехай увійде.

Спочатку в кімнаті з'являється імпозантний бюст. Потім і його власниця. Це, звичайно ж, наша Магда. Вона соромливо спиняється у дверях, наче вперше заходить до такої установи й не знає, як поводитись.

— Здрастуйте, — киваю головою. — Проходьте сюди. Що сталося?

— Нічого. Нічого не сталося, — поспішає заспокоїти мене Магда, сідаючи на запропонований стілець. — Просто зайшла…

— Дуже добре. Ви, я чув, більше не буваєте у «Бразілії». Це випадково чи ні?..

— Чому ж «випадково»! Минулого разу ви так насолили мені, що…

— Он як? Я й забув. А що поробляють ваші друзі?

— Я не хочу їх знати.

— Ви взагалі їх не бачили?

Магда дивиться трохи збентежено й починає соватись на стільці:

— Я ж вам сказала: не хочу їх знати.

— Це ви сказали. А я запитую вас про інше: бачили ви когось із них чи ні?

Вона тут же пробує удати з себе «ображену невинність», тому я додаю:

— Не поспішайте казати неправду. Подумайте й відповідайте точно.

— Ну… заскакував Філіп… невдовзі після того, як ви пішли… Став мене розпитувати, як пройшов допит, тобто я хотіла сказати — наша розмова, і я йому розповіла…

— Що ви йому розповіли?

— Я не розповідала йому того, про що ви попереджали мене мовчати…

— Магдо!..

Вона кидає на мене погляд і винувато підводить очі:

— Що ж поробиш!.. Така вже я… І він такий… Нічого не можна приховати від нього. Спочатку я спробувала ошукати його, а потім слово за словом усе вибовкала.

— Добре, що ви хоч признаєтесь. А як реагував Манев?

— Ніяк. Навіть не розсердився. Хоч попереджав не вдаватися в деталі, якщо ви викличете мене на допит.

— Що ще?

— Це вже стосується мене особисто. Оскільки ви обіцяли, а цього ранку мені сказали, що в ресторані при новому готелі є місце, то…

— Гаразд. Я спробую вам допомогти. Але за однієї умови: якщо у. вас буде зразкова поведінка.