Репортер - Юліан Семенов
А його професорами, як на гріх, були Усімян і Рухимович.
Усімян помер від розриву серця зовсім молодим, у сорок два роки; деякий час, поки не прийшов новий професор, Русанов учився в Рухимовича; той — хоч і ставив йому четвірки, аби хлопцеві платили стипендію, — лаяв нещадно, правив його композиції при всіх, не звертаючи уваги на те, як переглядалися студенти, гамуючи усмішки; ще й, на лихо, Русанов учився у тій групі, де були переважно кавказці — народ емоційний, щирий, відкритий. Це, видно, також травмувало юнака, і от одного разу, коли Рухимович не прийняв його роботи, вимагаючи кардинальної переробки — «що ви без упину посилаєтесь на «ази»?! Вчепилися за класику, як дитя за мамину цицьку! Своє пропонуйте! Нова епоха, зрештою!» — Русанов кинув інститут і поїхав в Орськ. Там, за сто кілометрів від міста, у степовому селі, жив його дядько, найближча йому людина, в якого була єдина пристрасть: колекціонування старих газет та книжок. Ветеринар, він добре заробляв, після війни часи були тяжкі, особливо коли Сталін провів грошову реформу, наказавши десять старих карбованців міняти на один новий; я, до речі, пам’ятаю його тодішнє звернення до народу: «Це буде останнім ударом по інтересах трудящих».
… Півроку тому Русанов приїхав до мене на службову дачу (свою купувати не можна, негайно створять комісію) і, розглядаючи репродукції якихось молодих живописців, які Льоля повісила на голих стінах, обклеєних страшними шпалерами з кленовим листям, пробурмотів:
— А все-таки Гітлер був непоганим художником…
Я тоді посміявся:
— Скажіть ще, що він був непоганим політиком, якби не напав на нас…
Русанов затаївся, і лише згодом, коли ми вийшли на фанерну тераску, тихо відповів:
— А між іншим, так воно і є… Його спровокували… Його пронозуваті дістали, вони боялися його, тому й повернули від емоційного антисемітизму до організованого… Він якось обмовився, що євреї витіснили німців з Росії, зайнявши їхнє традиційне місце, і що кінець єврейського володарювання в Москві буде означати кінець Росії… Тут він, ясна річ, перегнув… Палити нікого не треба було в печах, виселити всіх, і ділу кінець, — і, засміявшись дрібним, деренчливим сміхом, закінчив: — Бачу, вам це неприємно, але — нічого не вдієш, живемо в одній упряжці, треба вислухувати один одного без злості… Я, знаєте, у дядька свого багато чого прочитав, і немало подивувався… Тепер кажуть, мовляв, «протокол сіонських мудреців» — фальшивка… А хто це довів? Той чоловік, котрий привіз цей документик до Німеччини — Сергій Олександрович Нілус, петербуржець, дуже все аргументовано пояснював… Цікаво, в його квартирі був «Музей Антихриста» — зібрав усі різновидності «Зірки Давида», вивчав суть пересіченостей трикутника, вважав кожен трикутник страшним знаком біди для неєвреїв… Він навіть наші православні святині, складені з трикутників, називав «підозрілими», а вже якісь там оголошення в газетах, облямовані зірочками, заставочки усякі в журналах, то й зовсім вважав знаменням антихриста… До речі, ви подивіться уважно на деякі наші газетки та журнальчики! Є над чим замислитись… Нілус, до речі, тримав колекцію калош, що випускали в Лондоні… Називалася фірма, запам’ятайте, «Трикутник»… Начебто ми змінили назву в себе, хоч нам фабрику цю будували англійці, назвали «Червоний трикутник», а придивіться, який знак британської компанії на підошві — досі трикутничок; ходи, богообранець, і топчи собі нашу грішну землю!
Я ніколи не забуду його обличчя; неяскраве проміння сонця дало мені змогу роздивитися очі Русанова — застиглі зіниці-цятки, якась гіпсова, мертва маска…
— Сергій Олександрович не був фанатиком, не думайте, — провадив далі він. — Коли в двадцятому році до Німеччини емігрував, «Протоколи» видав шістнадцятьма мовами! Це вже після нього Генрі Форд — до речі, не дурний був — три мільйони примірників випустив і розповсюджував безплатно… А янкі за гроші повісяться! Отже, Форд бачив у документі саме правду, а не фантазії охранки… Навіть «Таймс» — а за цю газету тоді антихристи боролися, вся Англія читає — в двадцятому році написала, що, мовляв, якщо це правда, то євреї залишили далеко позад себе кайзера Вільгельма Другого; той був звичайним змовником, а ці — дияволи, Росію в жовтні захопили, намагалися й Німеччину з Угорщиною привласнити, віддати масонам, та, слава тобі, господи, не вийшло…
Русанов затрясся дрібним сміхом, якось задерикувато подивився на мене своїми потаємними очицями, і я тоді з безнадійною тугою подумав, що ніколи не зможу вигнати його в шию з дому — по-перше, псих, а по-друге, гроші він же мені приносить, а не хтось інший, поштою не пошлеш; «мовляв, подяка за допомогу витязям національного живопису»… І він зрозумів оцей мій непогамований, затаєний страх, відчув його шкірою — я себе контролювати вмію, по очах мене не прочитаєш, тільки його загострена внутрішня інтуїція могла сприйняти моє самовідчуття…
Досі він завжди проводжав мене разом з Кузінцовим, а сьогодні вперше не приїхав. Чому? Я не зміг відповісти собі і, передавши свій синій паспорт прикордонникові, раптом відчув, як серце почало повільно опускатися в шлунок: тіпалось, як коза в бабусі Горпини, коли та заганяла її на ніч у хлівець… Мабуть, перша перемога заспокоює людину, дає впевненість у тому, що страшне — позаду, але це не так! Найстрашніше завжди попереду, в житті треба себе готувати до страшного, а не до радісного…
Коли прикордонник, ретельно звіривши моє обличчя з фотографією, віддав нарешті паспорт, я обернувся до Кузінцова, ще раз помахав йому рукою і повторив:
— Пенза! Ви за неї відповідаєте, Федоре Хомичу! Дзвоніть, коли потрібно — телекс з номерами наших телефонів Монахов відіб’є зразу, як прилетимо…
Перейшовши кордон, я сказав Монахову, що піду в салон першого класу, зустрінемося під час посадки, і повільно, хоч серце вже не так калатало, подався на другий поверх.
Дівчата в акуратних фартушках спитали, що я хочу випити — каву, чай, а може, сік.
Я замовив сік і мінеральну воду, сам пішов до туалету й хотів був витягти з портфеля пласку пляшку віскі, щоб хильнути з горлечка, — ніщо так не знімає стрес, як алкоголь, але подумав, що тут це робити ризиковано, напевне всюди напхали схованих об’єктивів; зняти не знімуть, але булькання запишуть. Ну то й що, спитав я себе. Нехай пишуть. Поки вони розшолопають, я вилечу; поки цей запис пошлють куди треба — приземлюся… Ну а далі? Приземлитися — приземлюсь, а Москва радіограму на борт: «Негайно повертайтеся назад»… Перехрестись, заспокоював я себе, не втрачай розуму, не можна жити, нікому не вірячи.
