Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова

Ігор все ще мовчав.

— То мені йти геть?

Після хвилини мовчання я готовий був повернутися додому. Та мій співрозмовник нарешті перестав боятися:

— Ти що, здурів? Зараз четверта ночі!

— Я не питав, котра година. А сказав, що хочу поговорити, — наполегливо промовив я.

— Про що? — все ще невдоволено перепитав Ігор, але замки на дверях почали шарудіти під його короткими пухкими пальцями.

Оббита шкірою поверхня подалася під моїм натиском — двері відчинилися. Ігор стояв у сімейних трусах з червоними соковитими губками по всій довжині і ширині виробу. Його заспані очі дивилися на мене сердито:

— Заходь, — промовив він і додав: — Виглядаєш ти паскудно. Мабуть, за ширкою прийшов знову?

Я не став сперечатись:

— Так. Що в тебе є?

— Для тебе нічого, чоловіче. Я ж казав.

— Я прийшов не для того, аби ляси точити. Розкажи, де живе твій придурок, котрого ти хочеш замочити.

Ігор аж засяяв при згадці про свого ворога. Втім, вже через секунду він перелякано цитьнув:

— Тихо, ти, а якщо нас хтось почує?

Я посміхнувся самими кінчиками губів.

Насправді, мені було зараз так байдуже все, що відбувалось, ніби я дивився телевізор і бачив обличчя куцого чоловічка, що намагався підбити мене на вбивство, крізь півсон.

Ігор постояв кілька секунд у роздумах, а потім вказав мені на диван:

— Сідай. Зараз я принесу ширку для Рудого і напишу його адресу.

Я дістав пляшку з коньяком і поставив його на столі. Ігор, не вловлюючи сенсу у пляшці, перевів погляд з мене на скляну посудину і назад. Я допоміг йому:

— Мені треба випити. І тобі теж. Так буде краще. Давай стакани.

Ігор знизав плечима, кивнув і кинув на стіл дві пластикові чашки. На їх днищі неприємною шкіркою чорнів осад від чаю, кави і багатьох інших напоїв. Проте мені зараз було байдуже. Зовсім.

Я налив собі повну чашку по самі вінця. Рука трохи тремтіла, та я швидко поставив пляшку на стіл і випив коньяк. Другу чашку я теж наповнив вщерть. Ігор здивовано мугикнув і взяв свою порцію напою.

Ігор знов мугикнув — так він сміявся.

Коли алкоголь лишився на днищі пляшки, Ігор зрозумів, що вже час діяти. Так само, як це усвідомив і я. Маленьке худе тіло пройшло до шафки, що висіла на стінці. Ігор був або зовсім дурний, або занадто впевнений у собі, бо коли я зазирнув на полицю шафи, то побачив величезну кількість кульків та пакунків з різнокольоровим непотребом, серед якого знаходились і такі жадані, такі корисні і потрібні таблетки. І цей дурень навіть не намагався їх сховати.

Я швидко дістав тесак. Його дерев’яна ручка приємно заповнила простір між долонею та пальцями, наче лише її не вистачало для повної гармонії мого тіла.

Ігор встиг тільки писнути.

А далі була лише кров.

Отже, справа залишилася за малим: тепер треба було розлити обережно націджену ще зранку кров по всій гримерці.

Свята щедро оросила столик з пудрою, червоний стілець, кілька крапель пролила на підлогу і на цьому зупинилась. Бо ж забагато крові — то справа недобра. Якщо крові буде більше, ніж могло вміститися у шприці, то пан Ларс вирішить, що Святу вбили і чекати на її повернення немає сенсу. Але це не те, чого прагнула дівчина.

Після того, як пан Ларс дав їй чітко зрозуміти, що справи не робляться неквапом, з філософським підходом і місяцями на роздуми, Свята чітко усвідомила, що на неї чекає. Влаштування кар’єри і відсутність шляху назад. Але чи варто воно того? Чи не краще було б зупинитися і подумати над усім. Стрибати в озеро з гілки дерева ніколи не пізно. Навіть коли це дерево зрубають, залишаться інші, з яких теж можна стрибнути. Та перед тим, як зробити цей ризикований крок уперед, варто було б подумати. Але в бізнесі треба діяти одразу, треба йти по гарячих слідах, якщо можна так сказати. І ці гарячі сліди зараз вели прямо на подіум, де Святу чекала публіка.

Саме тому дівчина ще вчора зранку витратилася на пляшку горілки для прибиральника-п’янички дяді Вані, у відповідь на що той погодився нашвидкоруч написати надиктованого нею листа для пана Ларса. Аби ніхто не знайшов його, Святі довелось пронести папірець у гримерку в спідній білизні.

Можливо, це було занадто, та від такої перестороги дівчина почувалася в більшій безпеці. Чорнило на рукописі було темно-синє, трохи вицвіле від необережного поводження з листком.

Свята швиденько пробіглася очима по сірому папірцю і, нарешті, впевнившись у правильності написаного, кинула його на стіл.

Далі був довгий коридор, двері, що вели на вулицю, чорні сумні очі старого таксиста, перука, що гріла голову, і величезний чемодан, що довелося витягати з машини самостійно прямо біля міського вокзалу.

Все життя Свята мріяла займатися фелінологією. Саме так — вона мріяла розводити кицьок, з усіма їхніми віскасами, приплодами, линьками, точінням кігтів, селекцією, аутбридингом і інбридингом, пухом, кігтями, хвостами та вусами. Але коти, на жаль, не могли принести стільки грошей, скільки потрібно було для того, аби нагодувати Святу зранку — смачною вівсянкою із сухофруктами, дієтичним омлетом та склянкою вітамінного напою, а ввечері — смаженою на відкритому вогнищі бараниною або телятиною з фруктами, гірким чорним шоколадом на десерт та французьким шампанським. Ні, зовсім не тим солоденьким пійлом, яким звикли насолоджуватись прості смертні. Свята пила лише справжнє шампанське.

До цього ж, гроші були конче необхідні, аби одягатися. Свята любила одягатися швидко і яскраво. Аби змінити власний імідж, було достатньо зайти у перший-ліпший магазин в центрі міста — і справу зроблено. Гаманець від того стає все худіший і худіший, а котики і кішечки аж ніяк не сприяють