Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова

Свята почала кашляти. У мене нарешті забилося серце — здається, воно забуло про свою основну функцію, і приголомшливий рятувальний заплив я робив взагалі без його допомоги…

— Свято, дитинко, люба моя, — не міг заспокоїтись Ларс. Він цілував її руки, шепотів щось тепле. — Не буду більше. Не буду ніколи від тебе вимагати чогось. Я все розумію. Хочеш бути вільна — добре! Я згоден, чуєш. Лише живи, живи…

Свята нарешті побачила пана Ларса. Побачила вона і мене.

— От бачите, — промовила вона хрипко і посміхнулась. — Я ж казала, що кицька вела мене недарма… Вона вказала тобі шлях. Так, Джоне?

Свята була жива. Боже, дякую тобі, вона жива!

Я сидів на пірсі, звісивши ноги зі свого бетонного постаменту. Сонце вже майже зайшло за обрій. Темне лазурове море дихало хвилями.

Безглузді чорні окуляри, що ми купили разом зі Святою, робили світ навколо мене більш контрастним і яскравим, аніж він був у житті, в якому я ще не мав таких окулярів. Усвідомлювати це було приємно, хоча й трохи болісно.

Рожевий телефон раптом почав мелодійно дзеленчати і вібрувати у мене в джинсах.

Механічно я підняв слухавку.

— Джоне, це ти?

— Я.

Зі мною говорила Свята. Ніжний, м’який голос. Блакитні очі… Золоті, наче сонячні промені, прядки…

— Джоне, як ти?

— Дивлюся на море… — я відповів правду.

— З тобою все гаразд? Я почала хвилюватися… Не знаю, може, це через спалахи на Сонці… А може, через кицьку… То ти як?

— Я не знаю… — знову не збрехав.

— Джоне, мені так хочеться додому…

— Мені теж.

— Мені погано, Джоне… Я скучила за тобою. І мені шкода, що змусила тебе хвилюватись за мене. Ти ж хвилювався?

— Так.

— Ларс тебе не ображав після того, як мене відвезли у лікарню?

— Ні.

— От і добре. Дивись, на небі з’явилася перша зірка. Я постійно забуваю, як вона називається. А ти знаєш?

— Мабуть, то планета Венера.

— Ти її бачиш?

Я підняв голову до неба… Зірка? Вона десь там… велика і яскрава…

— Так.

— Я теж, — Свята замовкла. Я зрозумів, що вона просто дивиться на небо так само, як і я.

— Джоне, ми ще зустрінемось?

— Не впевнений.

— Але я сумую без тебе… Ти мусиш побачити кицьку ще раз… Розумієш, я тобі не казала. І Ларс, напевно, не казав. Але тепер ти мусиш знати — всі, хто зі мною так чи інакше пов’язані, починають розуміти дещо більше, ніж раніше… З тобою теж це станеться. Ти змінишся. Мусиш змінитися… Такий вже у мене талант…

— Добре… — я набрав повні груди повітря і зауважив: — До речі, мене звати Ян.

Свята трохи помовчала, мабуть, посміхнулася і, нарешті, поклала слухавку.