Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова

— Знаєш, я б хотіла поїхати з Сонею та її хлопцем у Крим на вихідні. Берег моря, краса. — Дівчина поглянула на мене в напруженому очікуванні, що ніяк не вписувалося в її звичну повсякденну балаканину. — То ти як?

Я похитав головою:

— Маріє, ти ж розумієш: я не можу покинути маму на вихідні. Та й тітка просила допомогти їй з ремонтом. Я справді хотів би, та не можу.

Марія виглядала розгубленою й засмученою. Це робило її трохи дитяче кругленьке обличчя дуже милим. Проте її наступні слова були підкріплені досить-таки впевненим голосом, що навіть не натякав на сумніви чи дитячу невинність:

— Я знала, що ти так скажеш, Яне. Саме тому я вирішила піти від тебе.

Раптовий порив пронизливого весняного вітру, що ще не встиг набратися скупих краплинок сонячного тепла, наче випущена з лука стріла, врізався в моє коротке волосся і змусив все тіло здригнутися від холоду.

Я заплющив очі.

— Розумієш, у мене просто вже немає сил, — почала Марія. — Я не можу чекати чогось, сама не відаючи чого… Я здаюсь… Твоя мати — вона хвора, так, я все це розумію, твоя тітка — вона бідна, твій кузен — просто невдаха, йому не щастить. Я все це розумію, всі вони чудові люди, і ти теж хороший, так… — Марія хотіла обійняти мене чи взяти за руку, та раптом подивилася на моє обличчя і враз похмурнішала. — Хоча ні. Нічого вони не хороші. Твоя тітка, що висить у тебе на шиї з її нездарою сином, твоя мати, що все життя хворіє і тримає тебе коло себе, наче ти її медсестра-доглядальниця, її собака, її раб! І ти сам — ти теж не хороший! Ні! Бо це я хороша і заради мене ти б міг хоч щось відпустити, хоч чимось пожертвувати… Ти — шмат лайна, Ян Подорожній, — от ти хто. Безхарактерний сучий син!

Слина летіла з колись милого і маленького рота Марії, тепер такого величезного і зіпсованого гримасою ненависті. Її руки злітали в повітря, наче намагалися вчепитися в моє горло, яке вони зараз так ненавиділи.

Десь позаду лунав мелодійний голос модної співачки Кицьки. Пісня розповідала про любов до сонця. Я встиг подумати, що це справді правильно — любити сонце, а не людину. Бо ж воно не може скривдити, хіба що трохи обпече…

Марія закінчила свій монолог. Кілька разів дівчина зітхнула, все ще пронизливо дивлячись на мене. Потім кинула тихе: «Пробач… я не хотіла», а згодом зникла. Просто зникла з очей, наче й не було. Наче привиділось. І тоді я побачив прозору, майже поліетиленову плівку вологи на сірому асфальті й дорогу, якою тягнувся нескінченний ланцюжок автомобілів. По їхніх трубках і відділах ганяв лискучий молодий бензин, а жагучий і пристрасний двигун гнав глянцеві металеві тіла автомобілів у повну чудес і відкриттів дорогу. Всі ці машини відчували вологий пил на своїх колесах, вагу людей, що сиділи в салонах, швидкість, рух, звуки вітру, гуркіт мотоциклів, що мчали дорогою, тепло кількох сонячних променів, що впали на проїжджу частину, та зрештою, дотик рук водія до їхнього інтимного і неповторного органу — керма.

На відміну від автомобілів, я зараз не відчував нічого.

— Я ж казала тобі, сину, не гуляй з тією Марією. Ти в мене роботящий, грамотний, з двома дипломами. А вона хто — офіціантка? Та хіба вона тобі рівня? — приказувала мати, накладаючи в мою тарілку побільше м’яса до смаженої картоплі.

— Мамо, не треба, — марно спробував я зупинити потік її свідомості.

— У тебе зараз тяжка робота, велика відповідальність, — сплеснула вона руками і, нарешті, сіла навпроти мене. — Ти їж, сину, їж. Смачно?

— Угу, — ледь зрозуміло мугикнув я і поклав до рота чергову порцію соковитого засмаженого м’яса.

— От побачиш, сину, все, що тобі треба в житті — воно саме з’явиться, а як хтось чи щось відпадає — то на благо. Значить, не дав тобі янгол-охоронець гадюку на грудях пригріти. Повір моєму досвіду.

Я знов мугикнув щось у відповідь і розтрощив зубами свіжий редис. Він приємно почав щипати язика.

— Я все життя знала, що, прости Господи, вкоротить собі батько твій віку. Не руками, не думками й не ділами навіть, а запоєм своїм вкоротить. Знала ж це. Знала, що якби був він м’якою людиною, лагідною, доброю, як от ти у мене, сину, вдався, то пробачив би твого батька Боженька за все. І довго ми з тобою чекали, доки він виправиться, доки заспокоїться, стане порядним… Та не доля була йому змінитися. Як кажуть, горбатого могила виправить.

Я вже сто разів чув це від матері. Батько пив, бив і її, і мене, а коли мені виповнилось чотирнадцять, він помер від цирозу печінки. Чому вона не пішла від нього, чому я мав терпіти все це у своєму нещасному болісному дитинстві? Так, це питання багато разів турбувало мене й інколи змушувало ненавидіти цю жінку, що зараз так лагідно і любляче дивилася на те, як я жадібно запихаю до рота чергову проштрикнуту виделкою картоплину. Та як я міг думати про образи і звинувачення, коли все життя мати витратила на те, аби влаштувати мене у світі людей? Її молодість, її недоспані ночі, її хвилювання… У мене є перед нею обов’язки…

До того ж зараз вона — єдине, що насправді може порадувати і втішити мене. І вона повільно помирає від саркоми, а я нічим не можу тут зарадити… Помирає…І все ще готує, все ще охоче втішає свого недоладного сина.

Мати завжди знала, як змусити мене забути власні негаразди. Сподівався на це й зараз.

Я дивився на її тьмяне сиве волосся і не міг повірити, що ця повна життя, активна жіночка вже однією ногою біля Бога.

Раптовий напад болю нагадав про хворобу і змусив матір схопитися за груди.

Я зірвався