Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова
— Це жарт? — перепитав я саркастично.
— Ти мусиш вбити Маріка. Ти бачив його колись у мене на квартирі. Ми висіли тоді з дівками. Ти прийшов уперше. Марік рудий, з рудими вусами і круглим пузом, наче у шльондри-нігерки.
— Ти жартуєш? — вже трохи боязко перепитав я, розуміючи, що мій голос почав мене підводити. У компанії жалюгідних потвор на кшталт Ігоря категорично заборонено видавати власні слабкості. Категорично! Але було вже пізно. Я забув про це, і Ігор відчув мій страх, наче дика тварина, що відчуває запах потовиділень наляканих людей.
— Ти його вб’єш, інакше я не продам тобі більше жодних ліків! — загрозливо звузив очі Ігор. — Череп, поговори з ним!
Я не встиг вискочити з квартири. Череп схопився з дивану і згріб мене за комір куртки. Тепер я тільки-но зрозумів, навіщо Ігор запросив його до себе.
Удар кремезної п’ятірні, згорнутої у кулак, наче камінь, прийшовся мені прямісінько у вилицю. Я зціпив зуби, аби не зойкнути.
— Ти чув, що сказав Ігор? — Череп гаркнув мені в обличчя перегаром. — Або вчиниш, як він звелів, або я з тебе все лайно виб’ю.
Я схопився руками за могутнє зап’ястя Черепа. Та сили були нерівні — Ігор знав, кого покликати собі на допомогу.
До останньої секунди мені було страшно. Так страшно, наче от-от може обірватися моє життя. Я завмер і не дихав. Та Череп лише струснув мене сильніше і повторив:
— Лайно виб’ю, чуєш?!
Я чув… І серце билося все сильніше.
— Слухай сюди! — перед самими очима з’явився Ігор. Його маленький рот, схожий на курячий зад, почав рухатись. — Марік живе сам, тож ніхто тобі не завадить. Прийдеш до нього і скажеш, що з ширкою від Ігоря. Коли впустить — роби що хочеш, аби лише він здох!
Череп знову вдарив мене. На цей раз ледь не вибивши щелепу.
Я відчував його огидне дихання в себе на обличчі. Велетенські лапи тримали комір куртки, і я відчував власну безпорадність… В серці потроху з’являлася злість…
— Лайно повибиваю! — вкотре повторив Череп і стукнув відкритою долонею мене по лобі, наче малу дитину.
А далі я сам здивувався власній сміливості:
— Якщо в тебе лайно в голові, це не значить, що треба бити й мене туди, — із ненавистю, що підійшла під саме серце, мовив я.
— Ах ти ж ушльопок!
Череп знову відірвав від мого коміра одну зі своїх ручищ, аби вдарити ще раз, та я лише цього й чекав. Вивернувшись, наче змія, я різко перегнувся і потяг руку ворога донизу. Череп перелетів через мою спину і гахнувся на підлогу.
Ігор боязко скрикнув і відскочив подалі.
Я й сам був наляканий не менше за нього.
Та чекати, доки здоровань підведеться, сенсу не було — то ж я вломився у двері, і ноги понесли мене подалі від цього жахливого проклятого місця…
Що ж, доки я нікого не вбив, я нікому нічого не винен. І мені теж.
Невже цей придурок Ігор вважає, що я погоджуся на вбивство заради якихось ліків? Так, їх не дістати в аптеці, але щось придумати можна. Я впевнений, мені в голову обов’язково от-от прийде чергова геніальна ідея. Треба просто почекати. А Ігор з його загрозливим приятелем Черепом — просто два ідіоти, якщо вони думають, ніби я здатний на вбивство, тим паче заради якихось тупих наркотиків. Авжеж, Ігор міг уявити собі, що я наркоман, який гарно приховує свій злиденний стан. А отже, як і будь-якого наркомана, мене має бути легко змусити робити жахливі речі заради чергової дози ширки. Проте цей недомірок прорахувався.
Тепер треба шукати інші шляхи придбання ліків.
Я йшов вулицею і дивився на сяючі вітрини магазинів. Центр міста завжди приваблював мене.
Мабуть, як метелика, що летить до яскравого сонця-лампи і помирає десь на білому пластику звичайного плафона.
Навіть не знаю, чому в моїй голові зародилось це порівняння. Чому я відчув себе немічною комашкою в порівнянні з величчю старовинних будівль, вкритих шаром пилу, нанесеним з дороги, що жила своїм активним життям і пропускала по своїй величезній артерії щоденний потік машин. Мабуть, я відчув себе таким безпомічним через те, що заздалегідь знав про свою поразку…
Ноги самі завели мене в аптеку.
Дівчина у віконечку продавця подивилася на мене втомлено, проте привітно.
— Доброго ранку, у вас є щось від болю? — запитав я.
— Анальгін, Новольгін, Кетанов…
— Ні, я маю на увазі щось сильніше… Щось проти дуже сильного болю.
— Вибачте, але який характер болю? Можливо, вам потрібне спазмолітичне?
Безперечно, дівчина знала свою роботу досить добре. Можливо, вона могла б допомогти, якби дійсно мала потрібні ліки. Та на жаль, я був впевнений: того, що мені потрібно, в цій аптеці не знайти…
— Вибачте… Мабуть, я забув назву препарату… Краще повернусь за рецептом, — якось невпевнено і розгублено повідомив я і вийшов геть.
Дівчина виразно похитала головою і знизала плечима.
У вухах грала музика «Електричного чаклуна». Вона була важка й густа, вона наче всотувала в себе реальність. Я сподівався потонути в ній, наче в болоті, аби лише бути не тут і не зараз, а десь далеко, десь глибоко. Десь там, де є лише звучання електрогітар та втомленого голосу, лише порожнеча, наповнена звуком.
Я не міг заснути. Раптом голосно скрикнула мати. Вона теж не могла заснути. Її стогони доносилися з іншої кімнати, до якої я вже не міг заходити через суцільну втому. До того ж мої візити лише погіршували ситуацію — вона бачила мої червоні невиспані очі і через це відчувала себе винною у всіх бідах, що коли-небудь ставалися зі мною.