Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова

— Це все я, все я винна. Пробач мені, сину. Пробач!

Я не міг на це дивитися. Мені доводилося виносити судно, змінювати постільну білизну, мити її старе кволе тіло. Проте я знав, що варто мені дістати наркотики — і їй стане набагато легше. Вона сама почне ходити по квартирі, застилати постіль, готувати. Все могло бути краще, якби не цей жахливий біль і цей пронизливий стогін, від якого на очі у перші дні наверталися сльози. А зараз від нього просто ставало холодно і якось незручно.

Вже тиждень пройшов після невдалого візиту до Ігоря. Я встиг багато над чим подумати.

Наприклад, я думав над питанням моєї власної гордості. Чи лишилась вона взагалі за цей тиждень страждань і безсоння, чи буде вона заважати, коли я приповзу на колінах до того паскудного карлика Ігоря, аби вимолити в нього ще одну пачку таблеток?

Весь вечір мені було зле. Не фізично, а так, наче я страждав на хронічне безсоння і раптом вирішив випити кілька горняток кави на додачу… Аби трохи розвіятись, я сів за комп’ютер і набрав: vk.com/Ianjohn. Дурну приписку «Джон» до власного імені я зробив колись давно, ще тоді, коли Марія змусила мене зареєструватись у соціальній мережі, аби їй було кого додати у стан «стосунки». Зараз на моїй сторінці сиротливо тулилися кілька незнайомих людей, що я їх додав до списку друзів. Незнайомці, що, напевно, шукали спілкування. А що тут забув я? Хіба що кілька власних віршів.

Комп’ютер швидко втратив до себе інтерес, я вимкнув плеєр, зняв навушники і всівся перед телевізором, який працював із вимкнутим звуком…

Направду, всередині мене розгорнулась величезна чорна діра. У неї можна було закинути будь-що і бути впевненим, що воно вже ніколи не повернеться. Наприклад, вчора я теж дивився телевізор. Була 12 година ночі. Показували передачу про німецькі концтабори. Я не люблю криваві сцени фільмів жахів, вони не справляють на мене враження, окрім огиди. Набагато страшніше, як на мене, спостерігати містичні моменти трилерів, що тиснуть на психіку. Отже, криваві сцени мусили залишити мене байдужим, а драматичні моменти могли зачепити. Логічно припустити, що побачивши фотографії кастрованих хлопчиків, які налякано дивилися в камеру, замордованих дівчаток, у яких від голоду кістки ледь не проривали шкіру, та німецького солдата, який радісно вішав собі на шию намисто з людських зубів, тримаючи за ногу труп немовляти, я мусив бодай щось відчути. Та моя чорна діра всередині проковтнула цю інформацію, лише тихо булькнувши. А далі — нічого. Все до лампочки.

Вбити людину. І я не почую більше цього пронизливого стогону.

Я сидів на дивані, обхопивши коліна руками.

Мати кричала в іншій кімнаті.

Мої руки потроху починали трястися. Нерви були натягнуті сильніше за струни.

Я не спав кілька ночей. Ще трохи — і я не впевнений, чи лікарю, що мав прийти у п'ятницю, не доведеться відкачувати ще й мене.

12 година ночі. П’ятниця. Мої очі заплющуються. Робочий день був настільки переповненим подіями, що я зовсім нічого не міг згадати — суцільна каша з обов’язків офісного клерка з рекламного Відділу.

Мати мовчки спала після вечірнього прийому тих препаратів, що приписав їй лікар. Проте він попередив:

— На жаль, наступна поставка буде лише у вересні. — Лікар зітхнув, і зморшки на його старому обличчі склалися у гримасу печалі. — Зараз нам дуже допомагає один благодійний фонд і проект допомоги хворим на рак імені Рідного. Чули про такого?

— Ні, не мав нагоди, — хитнув я головою.

Лікар знову зітхнув:

— Ну, то тепер знайте, кому мусите дякувати… Та на жаль, це останній флакон… Вистачить ненадовго.

— А якщо я сам дістану такі ліки?

— Це неможливо. Навіть у самого депутата, що займається цим проектом, руки закороткі — там якісь проблеми із законодавством: не можуть перевезти через кордон більше норми… Податок великий… Не знаю деталей, але вам дійсно пощастило, що в мене лишились ліки.

Я весь вечір сидів і крутив у руках чарівну малу колбу з прозорою рідиною. Лише кілька крапель у чай — і нема болю, нема червоних очей, нема шаленого серцебиття у грудях, де втомлений орган вимучено перекидає порції крові по кволих венах, нема стогону, до якого призводили всі ті муки. Останнього флакону для матері вистачить на тиждень-два. А потім — знову безсонні ночі. Знову все спочатку.

Я сидів на дивані перед увімкнутим телевізором. На екрані демонстрували релігійну передачу. Зайнявши м’яке крісло посеред сцени, з неї щось активно проповідував слухачам сухенький бородань у білому халаті, схожий на бога.

Крізь сон я запитав у бога, що наче крізь нечіткі потоки водоспаду гойдався в мене перед очима:

— Чому ти не забереш її?

— Ще рано, — повідомив він.

— За що це мені? — запитав я у нього.

— Ти сам це обрав.

Я знов прийшов до тями. Механічний годинник показував четверту годину ночі. Я вже трохи поспав, серце почало битися рівніше, ніж напередодні. Я навіть здивувався цьому спокійному приємному відчуттю.

Мені довелося підвестися з канапи, вимкнути телевізор і сходити до вбиральні.

Потім я зайшов до кухні і взяв ніж та пляшку коньяку. Великий гострий тесак цокнув об скло. Кілька разів провівши лезом по заточувальному камінцю, я сховав ніж і пляшку з алкоголем у скромний пакет з написом: «Супермаркет „Великий гаманець“».

Вхідні двері нашого з матір’ю помешкання тихо причинилися за моєю спиною. Я пройшов кілька кварталів безлюдною темною вулицею і знов зайшов на знайомий ганок. Квартира Ігоря знаходилася на першому поверсі.

Маленький прищавий господар довго не відповідав на мої впевнені дзвінки у двері. Проте через п’ять хвилин очікування світло за дверима нарешті ввімкнулося.

— Кого там принесло, бля?! — привітався хриплим голосом Ігор.

— Це Ян. Я прийшов поговорити.

Ігор замовк. Я вирішив його підбадьорити:

— Я хочу поговорити щодо