Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Апаш погано знається на такій писанині. — Ватажок бандитів кивнув на здобич. — Ось ти кажеш: усе, що управитель ховав від людських очей, робить його законним претендентом на спадок.

— За умови, що інших нема, — уточнив Чечель. — Тут купа роботи для юристів. Великий шматок на кону, переможець матиме багато. А при вдалому розкладі — все. Думаю, Ніколі набридло жити в кімнаті під великими сходами замку, на який має повне право. Баронеса помирає, татко одружується вдруге. Садовський чує, що плетуть про Марію. Так потроху визріває план. Три трупи, один убивця. Вірніше — одна. Четверо спадкоємців-конкурентів виведено з гри. Це мотив, який ми так довго шукали. Тепер між Садовським і мільйонами тільки Марко.

Апаш потер перенісся.

— Баламута треба отруїти чи примочити в інший спосіб. На Марію зараз не повісиш.

— А тут молодший брат сам усе придумав за Ніколу, — сказав Чечель. — Якби інакший спосіб життя, уже лежав би трупом. Чи навпаки, ускладнив би байстрюкові задум. Тільки ж він — революція. Ти, Апашу, витягнув мене, вигадавши історію про терористів, у яку легко повірити. Так само легко повірити, що Марка колись застрелить хтось із анархістської зграї. Що вони там не поділять — нікого не хвилюватиме. Попередити цього грішного янгола — значить урятувати.

— Його?

— І Марію, — нагадав Платон. — Якщо Марко дізнається оцю правду, — він постукав пальцем по конверту, — навряд чи щось для себе змінить. Але життя своє врятує. І, що важливіше, поламає Садовському плани.

— Чому байстрюк досі його не вбив?

— Вичікує. Мудро робить, між іншим. Тільки я вже чекати не можу.

Платон підвівся, зняв із цвяха піддівку.

— Куди намилився?

— Здурів тут з нудьги. Горілка твоя, баби, пики запухлі по дворах. Світу білого не бачу. Цю крапку мушу поставити сам.

— Босяки далі нюшать за революцією. Апаш скаже — приведуть.

— Дозволь мені нарешті самому діяти. Правда, Апашу, засидівся я. Відклич уже босяків від Марка. Так само, певне, знудилися.

— Апаш розуміє. — Бандит теж підвівся. — Хряй, дорогенький. Дій, як відчуваєш. Марію мені витягни, — нагадав. — Озирайся частіше. Не попадися, втікачу.

Візника не брав, хоч бандитський ватажок від щедрот тицьнув п’ять рублів.

Перевалило за полудень. Гуляв зовсім весняний, теплий вітерець, а щойно Платон вибрався з нетрів, дихати взагалі стало відчутно легше. Розстебнув піддівку, розправив плечі, рушив упевнено. Так, мовби й не треба озиратися на кожного городового. Вибрався на Глибочицьку, яка вивела на Поділ. Дістався без пригод, хоч попервах усе ж сторожко крутив головою. Але радше через те, що за багато днів у замкненому просторі відвик отак вільно рухатися містом, серед людей.

Шукаючи будинок із нумерами, де оселився молодший баронет, Платон трохи поблукав. Житло старших брата й сестри знайшов швидше, бо мав від них картки. До того ж їхні апартаменти були досить прикметними. Марко ж вибрав собі барліг у дворах кварталу, де селилися переважно не надто заможні євреї. Допомогла прикмета — поштове відділення неподалік.

Цю прикмету підкинув свого часу Садовський.

Умовою для Марка була можливість за потреби швидко знайти його, відбивши телеграму.

Брама в потрібному дворі виявилася прочиненою. Місцевий двірник, з вигляду миршавий, з ріденькою, мов у старого цапа, борідкою, у важких чоботях і брудному фартуху, саме крутив у руках замок. Піддівка виказувала в Чечелі свого, тож двірник одразу поскаржився:

— А бач, служивий! Знову якісь босяки поламали! Де я новий знайду?! Ти, служивий, не слюсар, бува?

— Я навіть не служивий.

— Для мене ви всі служиві, — сумно протягнув двірник. — Нема на них управи.

— На кого?

— Та на всіх, — відмахнувся той. — От і по тобі, служивий, не скажеш, що так просто управу знайти.

— Кажеш, на всіх... — Чечель легко підхопив хвилю двірника. — Значить, ти всіх тут знаєш...

— Треба когось? — дзенькнули ледь відчутні підозрілі нотки.

— Десь тут у тебе на хазяйстві живе Марко. Такий собі патлатий...

— Панич, — упевнено кивнув двірник, тепер підозрілим став і погляд, він навіть ступив на крок назад. — Ти до нього чи, мо’, з ним?

— Різниця є хіба?

— До нього, значить. — Двірник заговорив упевненіше, підозра зникла. — Я його дружків-баламутів за версту носом чую. — Ніздрями втягнув повітря, сплюнув під ноги. — То вони замки мені ламають.

— Ти ж казав — босяки.

— Баламути — вони такі самі босяки, як не гірше. — Двірник розтер плювок носаком чобота. — Інших би давно за вухо й на сонечко, сушити. Цей як оселився, до мене Карпович, урядник наш, спеціально прийшов. Гляди, каже, Сазонов. Дізнаєшся, що хлопчисько той якусь крамолу вигадючує, побачиш біля нього підозрілих — мені кажи й більше нікому. То, каже, панський синок, самого фона барона Шлоссера чи як там його...

— Шлессера.

— Во-во! — пожвавився двірник. — Баронський синок, тільки з глузду з’їхав. Удома не сиділося. Злигався з різними баламутами, фамілію ганьбить. Тільки ж не посадиш на цугундер, каже, баронського синка, у якого родичі, каже, в міській думі. Наглядати за Марком велів, але не більше.

— Нянькою тебе урядник призначив, — підіграв Чечель.

— Ще й копійчину підкидають, — похвалився двірник. — Раз на місяць Карпович особисто передає, у конверті. Не віриш?

— Вірю.

— Все одно! Зирь!

На куті пожмаканого конверта, який він витягнув із кишені штанів, Платон побачив відтиск герба фон Шлессерів — він був усюди в замку. Значить, майнуло, платять двірникові з київської контори.

Садовський дбає.

— Нічого, жить можна.

— Я тут думаю натякнути уряднику, аби трошки докинули за рило.

— Рило?

— Рило. — Двірник обвів пальцем своє обличчя. — Воно в мене, служивий, не казенне. А панич Марко моду взяв: чуть що — в рило мене.

— Панські замашки, — погодився Чечель, якому вже набрид говіркий Сазонов. — І дозволяють йому?

— Хто? Е-е-е, в кого ж така цяця дозволу спита! Ось допіру...

Платон витягнув із кишені рубль, зупинивши словесний потічок.

— Так у себе панич Марко?

— Та пішов він!

— Зрозумів уже. Піде, куди пошлють. Удома чи ні, питаю.

— Кажу ж — пішов він! Тобто вони пішли, обоє. Вдвох.

Чечель ледь стримав