Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ніколо! — крикнув, і луна відбилася від склепіння стелі. — Ніколо! Нікі!

Відповіді не було.

Сіпнув ручку дверей.

Відчинено.

Чечель виставив руку з револьвером перед собою, переступив поріг. Тут, як усюди, панувала темрява. Але нюх не підвів: зовсім недавно тут горіла свічка чи гасова лампа.

Пошукавши вільною рукою й знайшовши на стіні вимикач, Платон повернув його. Раз, не отримав ефекту — вдруге, втретє. Гмикнув, але не від бентеги, від задоволення. Таки правда. Той, хто знав, як позбавити будинок електрики й де є дроти, зробив дуже просто: перерізав чи обірвав їх. А розмовляв уже в кабінеті.

Поки не почув, як хтось намагається зайти.

Чечель вийшов, лишивши двері відчиненими.

Кілька кроків уперед — і опинився просто під сходами, що вели нагору з великого холу. Тими самими, що рипіли під ногами вбивці, коли той піднімався ними зі свого сховку.

Ще зранку Платон був певен: з кабінету управителя.

Уже знав, звідки саме.

Прилаштувавши «сміт-вессон» за пасок, Чечель видобув із кишені коробку сірників. Засвітивши один, уважно оглянув стіну під сходами, рухаючи рукою так, як сказали. Сірник швидко згаснув, і знадобилося ще два, аби пальці нарешті намацали потрібну, не помітну сторонньому, відому дуже небагатьом заглибину.

Чечель перехрестився.

Видихнув.

Натиснув на важіль.

Сильніше.

Впевненіше.

Відчинилися потаємні двері.

Забаганка й забавка покійного Альфреда фон Шлессера, вволена відомим дорогим архітектором.

Неодмінний атрибут лицарського замку.

Підземний хід виводив за територію маєтку, оточену парканом. Так можна потрапити всередину, не переходячи двір, не лишаючи слідів на снігу й не ризикуючи нарватися на лютого до чужих Карла.

Той, хто заходив сюди, справді був у замку чужим.

А той, хто показував Платонові будинок, не приховував потаємного ходу навмисне. Просто не спало на думку, що гостеві, запрошеному для виконання певних завдань і залагодження делікатних справ, слід про нього знати. Якби йому обмовилися бодай трохи раніше...

Вниз вели кам’яні сходи.

Чечель знову чиркнув сірником, дивлячись під ноги.

— Ніколо! — гукнув на всю силу легень.

Вогка темрява мовчала.

Платон являв собою ідеальну мішень.

Усе ж таки вогник не задув. Обережно посунув донизу, намагаючись не втратити опору під ногами й не заорати носом. Сходинок нарахував десять, три останні подолав, коли сірник догорів. Чечель опинився на початку неширокої галереї, між мурованими стінами. Навіть у темряві всякий, хто відкрив би вогонь, мав усі шанси влучити — можливість маневрувати коридор обмежував. Чечель знову витягнув револьвер, виставив перед собою, притиснувся спиною до стіни й маленькими приставними кроками рушив уперед.

Несподівано відчув — попереду простір стає ширшим.

Наступної миті стіна обірвалася. Точніше — завернула праворуч. Ступивши крок, намагаючись далі триматися її, мов дороговказу, Платон зрозумів: рухається по колу. Завмер, дослухався до темряви. Діючи вільною лівою, впорався з сірниковою коробкою. В мерехтінні вогника побачив невеличкий круглий майданчик, від якого в різні боки відходило дві галереї.

Невибаглива хитрість.

Така собі панська забавка.

— НІКОЛО! — гаркнув Чечель.

Чи здалося, чи щось почув у відповідь. Знову викрикнув ім’я, нашорошивши вуха.

Ліворуч.

Уже не боячись потрапити на лінію вогню, Платон стрімко перетнув майданчик і пірнув у ліву муровану галерею, гукаючи:

— НІКІ! САДОВСЬКИЙ!

Тепер крик чувся ясніше.

Просто попереду.

Чечель квапився.

Коридор виявився коротким, закінчився відкритою проймою. Тут Платон засунув зброю в кишеню штанів, укотре видобув вогонь, освітив квадрат комірчини, що дуже нагадувала одиночну камеру. Тільки без ґрат, бо тут не було жодного віконця.

Нікола лежав у дальньому кутку долілиць.

— Нікі!

— Тікай... — простогнав управитель, перекинувся на інший бік.

Руки скуті сталевими кайданками.

Сірник помер, Платон засвітив черговий.

Передостанній.

Став перед Садовським на коліна. Тепер зблизька міг побачити в тьмяному світлі розбите до крові лице. Мимоволі потягнувся, аби торкнутися.

— Не чіпай... Здається, носа зламав, — простогнав Нікола.

Справді, ніс, який підкреслював аристократичне походження управителя й донедавна був окрасою профілю, зараз виглядав потворно.

— Де він?

— Може вилізти звідки завгодно. Обережно... — Нікола перевів подих, дихати носом було помітно боляче. — Звідки взявся ти, теж не знаю.

— Зате я нарешті знаю про тебе все. Пізно, правда. Міг би й поділитися секретом.

— Щоб потрапити в твій список кандидатів на вбивцю? Даруй...

— Але Маркові ти розповів.

— Мусив. Він лишився єдиним законним спадкоємцем. І мав дозволити далі керувати ділом. Це ж і моє діло, хоч як крути. — Садовський знову видихнув, застогнав. — Він сам запропонував поїхати сюди. Не в конторі ж домовлятися. Я не подумав тоді...

Тишу порушив новий звук.

Позад них щось упало зверху.

Вогник згаснув.

Чечель засвітив останній сірник.

Пройму щільно закривали міцні двері.

Їх піднімав таємний важіль.

Це був обманний вихід — іще одна невинна забаганка Маркового діда.

З того боку їх замурували.

А потім вигукнули зухвало:

— Добре вам там буде вдвох, голуб’ята!

Рука вже тримала револьвер.

— Я поговорити прийшов! — мовив Платон Чечель голосно.

— Говори, я чую! — відповів так само голосно Марко фон Шлессер. — Тільки не знаю, про що балакати з фараоном!

— Тобі не цікаво, як я про все здогадався?

— Цікаво! Тому й не пішов поки!

— Ти не можеш заморити тут нас обох! Зведений брат потрібен тобі. Без нього ти нічого не матимеш!

— Я — барон фон Шлессер! Забув? Я законний спадкоємець мільйонів свого татуся!

— Ти ж плювати хотів на мільйони! Ти ж ненавидиш буржуїв! Ти брехав?

— А мені вони й не треба! Гроші, які татусь заробив працею експлуататора, підуть на потреби світової революції!

Такого Платон не чекав.

Усього, що завгодно, — але не цього.

Хай це буде останнім, що дивувало його відтоді, як змушений був залагоджувати справу занепалого роду.

У новому столітті фон Шлессери, як виявилося, не мали майбутнього.

Ось вони, спадкоємці.

Алкоголік.

Лесбійка.

Анархіст.

Байстрюк.

І чорна вдова на їхньому фоні.

— Відчини. Вийду, все поясню. А ти мені. Може, щось зрозумію.

— Нічого ти й такі, як ти, не зрозумієте!

— Боїшся?

По той бік луна розсіяла регіт.

Темрява клацнула.

Стіна, що закривала пройму, повільно посунула догори.

Платон побачив червоні вогняні сполохи — світилося в підземеллі.

— Обережно, — простогнав Садовський. — Він озброєний.

— А то я не знаю! — кинув Чечель через плече.

Тієї ж миті пролунав наказ:

— Кидай револьвер!

— А може...

— Глухий! «Дуру» сюди, я сказав!