Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Навряд. Темно ж було…

— А дівочого голосу чи сміху в машині не чули?

— Здається, хтось крикнув тонко.

— Яка була машина?

— «Бобик».

— УАЗ-469 чи ГАЗ-69?

— Не розгледів. Бо той відразу, як тільки машина зупинилася, вимкнув світло.

Капітан глянув на годинник: час, відведений йому лікарем, невблаганно наближався до кінця.

— А по голосу могли б упізнати?

— Мабуть, ні. Все так раптово… Якби я знав, що то за люди, вони б у мене… — Петро не договорив, стиснув зуби, заплющив очі.

Надворі сяяло сонце, цвіли садки, а в палаті, що єдиним вікном впиралася у високу червону стіну сусіднього корпусу, стояли сутінки. Турчин уже хотів прощатися, але глянув на хлопця, в очах якого стояло щось важке, болюче, розпачливе, і повінь тривоги затопила Павлові груди.

— Кріпіться, — промовив. — Ми їх знайдемо. А вам бажаю одного — швидше одужати. У вас така славна дівчина.

Яремчук зворухнувся, видно, хотів щось сказати, але не зміг. Турчин уже взявся за дверну ручку, як почув голос Петра:

— Пробачте… Я хочу… Дуже прошу вас, скажіть їм, щоб пропустили до мене Оксану. На трошки…

— Добре, — зрадів Павло. — Я неодмінно попрошу.

Лікар пообіцяв, як тільки заявиться дівчина, дозволити їй зайти на кілька хвилин до хворого. Турчин тепло попрощався з ним і заспішив до райвідділу. Почувався легко, бадьоро: тепер стало ясно, що ларьок обікрали й побили Яремчука одні й ті ж люди. Дев'яносто дев'ять відсотків зі ста, що то були молоді гульвіси, може, когось із них навіть бачив на танцювальному майданчику. Якщо так, то хто? Швидше за все — Сашко. Він не любить людей, серце в нього холодне. Характер твердий. Саме перед такими падають на коліна пустодзвони, якими Мірошниченко назвав Вітьку Моргуна та Ігоря Збучека.

«Збучек… У тому, що моя поява на танцях його зацікавила, щось є». Проходячи повз кімнату чергування, Турчин через скляну стінку побачив Мірошниченка, котрий розмовляв по телефону. Всміхнувся до нього й показав очима, щоб зайшов до кабінету. Сержант поклав трубку й заспішив слідом.

— Ну, як? — міцно потиснув йому руку Турчин.

— Не зовсім добре. Коломієць розмову почув випадково. Він стояв під кущем жасмину. Може, бачили, росте неподалік танцмайданчика. Іван стояв, а вони проходили мимо.

— Хто був із Ігорем Збучеком?

— Невідомо.

— Невже Коломієць нікого не впізнав по голосу?

— Одного Збучека. Та й не прислухався до тої розмови: з дівчиною був.

«А що, коли цей Коломієць хоче навести нас на хибний шлях? Сержант каже, ніби він хлопець порядний, але…»

— Ви давно знаєте Коломійця?

— Давно. У школу разом ходили, тільки він ішов на клас нижче.

— Все одно будьте з ним обережні. А до Збучека прислухайтеся. Може, скаже то, що нас цікавить.

— У нього язик на веретені, то, може, й проговориться.

— Як ви думаєте, він може зламати замок на ларку?

— Певно, може. Особливо, як підіп'є.

— А… вдарити ломом людину по голові?

— Хтозна… Він із задерикуватих. Показатися, виставитися любить, а щоб хуліганити — ні. А от від Марченка всього можна чекати. Його не один побоюється, а не люблять навіть ті, з ким він розпив не одну пляшку.

— Конкретно.

— Хоч би той Збучек. Марченко розумніший за нього і силою бог не скривдив.

— Про Марченка щось нове маєте?

— Ні.

— Стежте далі. Найпильніше приглядайтеся до Марченка і Збучека.

Володимир Мірошниченко на танцювальному майданчику був своєю людиною. До служби в міліції, траплялося, в компанії хлопців, які цікавили Турчина, розпивав пляшку. Коли сказав Збучеку, що розжився на півлітру «Пшеничної», той буркнув:

— Не йде на душу. Голова й так аж розколюється.

Одутлий, із червоними очима, в'ялий і нерішучий, Збучек стояв осторонь. Тоня, його дівчина, теж не була веселою, як завжди, на всіх поглядала недовірливо, спідлоба.

— А ти клин клином, — порадив Мірошниченко. — І відразу розвидниться. Так що пішли, коли запрошую.

Збучек облизав тонкі сухі губи, нащось упхнув праву руку в кишеню штанів.

— Добре.

Сашко Марченко, зачувши про горілку, здивувався:

— Це ти серйозно?

— Ось лапни, — випнув груди Мірошниченко.

— Да-а, вовк у лісі здох, як не більше.

— Розмова з одним типом намічається.

— З суперничком, чи що? То на мене не розраховуй.

Сам того не відаючи, Марченко кинув міліціонерові рятівний круг.

— Ти тільки не вмішуйся. І хлопців притримай. А головне — дай знати їм, що стоїш за мною.

— О дає! Тебе ж за таке з міліції кишнуть!

— Нема за чим плакати.

— Що, дармові гроші обридли?

— Скільки там тих грошей. Я, коли був фрезерувальником, мав добрячий шматок. Та й хіба неодмінно морду товкти? Я йому таку штукенцію підстрою, що він згорить від сорому. Ви тільки не втручайтеся, не ставайте на його захист.

— Що ж це за штукенція?

— Секрет фірми.

Нагодився Моргун.

— Братця-кролики, про що балачка? Носом чую — пахне гуртовим. Я готовий!

— У тебе завше на дурничку рот широко розтулений, — Марченко спересердя чвиркнув, Моргун тільки засміявся.

Ніч була тиха, зоряна, але в парку, в затінку дерев снувалися сутінки, тому далеко від танцювального майданчика не відходили. Горілку розлили в стаканчики для морозива, якими Мірошниченко завчасно запасся. В Марченка та Збучека язики не розв'язувалися й після випитого, а от Моргун торохтів без угаву, як порожній млинок на вітрі.

— В тебе ще язик не отерп? —