Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Ви Сашка Марченка знаєте?

— Хто ж його не знає. Корчить із себе принца датського. Він тут. Гляньте — третій зліва від отого чорного патланя. Бачите?

— Бачу.

Хлопець як хлопець: у сірому костюмі, білій сорочці з розстебнутим комірцем, у роті, як і в багатьох, димить цигарка, поверх голів дивиться кудись у темряву парку. Довкіл нього гомонять, а він мовчить.

— А патлань що за один?

— Іван Зозуля. Шофер автопідприємства.

— Вони друзі?

— Як вам сказати… Не відвертаються один від одного, але й особливої симпатії один до одного не виявляють.

— Певно, і Віктор Моргун вам відомий?

— А чого ж. Помітили оту пишну білявку? Біля неї в рябому піджаку — Моргун.

— А з ним Марченко дружить?

— З цим трохи є. Якщо відверто, хлопці до Марченка не дуже горнуться. Хоча дівчата липнуть — грає в оригінальність, а їм такі подобаються.

Коли прозвучали перші звуки вальсу, Мірошниченко, ніби здогадавшись, що капітанові треба побути самому, запросив Любу. Вона жартома погрозила Павлові пальцем: була певна, що то він підмовив свого молодшого колегу до цього.

Сашко Марченко, як і раніше, димів цигаркою і поглядав на всіх спогорда. Худорлявий, крутолобий, із рівним носом. Густі широкі брови, що зрослися на переніссі, надавали вугластому обличчю похмурого вигляду. Не таким уявляв парубка Турчин. Був на особливому обліку в дільничного, скуштував арешту за дрібне хуліганство. Скоріше це можна було подумати про Моргуна: одягнутий строкато, чуб спадав аж за комір, а рот не затуляв і на хвильку. Як вів свою партнершу до перил, то безцеремонно всіх розштовхував, а завбачливі самі давали йому дорогу.

— Саш, як тобі Сонька? — підморгнув Вітька в бік білявки.

— Мішок м'яса, — не повернув голови Марченко.

— Хочеш, я тебе познайомлю з цим мішком?

— Сам жуй.

— Перебираєш харчами.

— Я не собака, аби кидатися на м'ясо.

Вітька голосно зареготав.

«Ні, в такого не здригнеться рука. Для нього що людина, що тварина, що рослина — однаково».

Вибравши зручний момент, капітан спитав у Мірошниченка:

— Володю, ви не пам'ятаєте, за що Марченко отримав вісім діб арешту?

— Із дружинниками поскандалив. Прийшов на танці під мухою, один із дружинників щось сказав йому, певно, зробив зауваження, а він обізвав його… Ну, і пішло… Виявляється, той, що чергував у дружині, колись працював у м'ясному магазині і не доважив Сашковій матері м'яса.

— Тільки його матері чи й іншим не доважував?

— Кажуть, багатьом.

— А де зараз працює той м'ясник?

— Там же, в торгівлі, на базі.

«Певно, його знає Люба», — подумав Павло і пошукав її очима серед танцюючих. Вона ніби чекала на той погляд — усміхнулася і помахала рукою.

— Ваш прихід на танці помічено, — стиха сказав Мірошниченко.

— Ким?

— Ігорем Збучеком.

— Хто це?

— Працює в конторі «Сортнасіннєовоч». До нас приїхав із Харківської області. Ага, оно й Іван Коломієць…

— А це хто?

— Працює в автопідприємстві токарем. Чогось поганого за ним не помічав і від людей не чув.

Турчин попрохав:

— Обережно вивідайте в Коломійця, між ким недавно велася балачка.

Мірошниченко відразу посерйознішав.

— Зрозумів. Може, ще щось треба, то кажіть.

— Придивляйтеся й прислухайтеся до всього, особливо до Сашка Марченка та всіх, із ким він водиться. Ну, а тепер покажіть мені цього Збучека.

Сержант пошукав очима по танцювальному майданчику.

— Не видно. І кралі його нема.

— Що ж, познайомимося іншим разом. А поки що потанцюємо, — Турчин бадьоро ворухнув плечима і поспішив до Люби, що розмовляла з двома знайомими дівчатами.

Вночі до потерпілого Петра Яремчука повернулася свідомість, і Турчин, як тільки дізнався про це, заспішив у лікарню. Літній зсутулений хірург, із яким Турчин був знайомий, попередив:

— Даю вам сім, найбільше десять хвилин. Він іще дуже слабкий.

— Але надія є?

— Тепер уже є. Отож, іще наговоритеся. А зараз — ні хвилини більше.

Яремчук лежав у палаті безнадійних. Інспекторові вже доводилося тут бувати, і хоча з тої пори збігло доволі часу, проте нічого не змінилося: ті ж самі столик, тумбочка, стілець. І верхня шибка розколотою залишилася.

Зачувши скрип дверей, Петро розплющив очі. Обличчя було біле, зливалося з бинтами, що окутували всю голову.

Турчин привітався, назвав себе.

— Ви знаєте, хто на вас напав?

Хлопець стулив очі, права рука, що лежала на ковдрі, ворухнулася.

— Ні.

— Як це сталося? Прошу вас, розкажіть коротко.

Петро важко ковтнув повітря.

— Я вертався додому, — голос звучав кволо й глухо. — Було вже пізно. Йшов серединою вулиці, а як почув машину, звернув під тин. Ішов собі далі, оглянувся лиш тоді, коли почув, що машина зупинилася. Бачу: виліз із неї один і йде до мене. Думав, дорогу буде питати чи хату чиюсь. А він попросив закурити, — Петро замовк і знову заплющив очі, видно, важко було йому згадувати. — Я сказав йому, що не курю. Тоді він і сікнувся:

«Жалієш, жлоб?» Я йому: «Від жлоба чую». Повернувся й пішов. Може, крок ступив, може, два, коли він огрів мене чимось залізним. Спочатку, мабуть, по плечу, бо я ще встиг повернути голову. Далі вже нічого не пам'ятаю.

— У вас була японська магнітола. Вони її відібрали?

— Мабуть.

— Магнітола тоді грала?

— Тихо.

— Ви могли б