Репортер - Юліан Семенов
Дзвінка тиша, що панувала в залі, все ще була така ж гнітюча, страшна своєю розгубленістю, поки Бласенков неквапливо складав папірці й легко спускався зі сцени…
І ось тоді я підняв руку, просячи слова…
Зійшовши на трибуну, я глянув у зал: яблуку ніде впасти; очі всіх, що зібралися тут, горять, голоси зливаються в один і тому здаються прибоєм на морському березі, всипаному дрібного галькою.
— Товариші, те, про що говорили попередні промовці, я читав у різних виданнях… Тому почну з того, що наведу ряд цитат. Отже: «Людство стоїть перед дилемою: або віддати себе на заклання банді єврейських більшовиків-масонів, або знищити цих змовників, які намагаються оволодіти світом, перетворивши його в свою колонію!» Давайте замінимо «єврейських більшовиків-масонів» на «сіоністсько-масонських змовників» — збіг дуже близький… У першому випадку говорив Гітлер, у другому — Бласенков…
Хтось вигукнув:
— Назвіть себе! Хто вас сюди підіслав? Провокатор! Стукач! Црушник! Сіоніст! Він з КДБ! Агітпропівець! Ім’я? Хто ви?!
— Мене звуть Іван Варравін, народився в Москві, освіта вища, росіянин, комуніст… Між іншим, вважаю за краще говорити «радянський», а не «російський», дуже гарно звучить «громадянин Радянського Союзу…»
— Гребуєте російською національністю?
— Ні, дуже пишаюся радянським братерством!
— По-батькові?! Як вас по-батькові?!.
— Ігорович, — я посміхнувся. — Батько — Ігор Іванович…
— А матір як звуть?! — голос був той самий, мабуть, ті, хто влаштовував диспут, ролі розподілили чітко, механізм організації налагоджено надійно.
— Моя мати Анна Іванівна, уроджена Васильєва, батько прізвища не міняв… Тепер, коли ми розібралися з питаннями «чистоти крові», дозвольте відповісти на запитання, поставлене у вступному слові: «Хто підписав наказ про зруйнування храму Христа Спасителя»…
— Каганович! — долинуло з темряви задніх рядів. — Хто ж іще!
— Правильно, — погодився я. — Сталін, Молотов, Ворошилов і Каганович. Називаю прізвища членів Політбюро, які підписали, не за алфавітом, а по значущості в політичній ієрархії того часу… Що стало приводом до такого рішення? Чому з усіх «сорока сороків», з усіх московських храмів було знищено саме цей, гордість російської архітектури? Справа в тому, що храм Христа Спасителя вважався найвищою будовою району, з куполів якого проглядалися вікна Кремля, а не тільки «будинку на набережній», що був тоді «будинком уряду», або, як його називали в тридцять сьомому, «допром»[6]. Це скорочення, гадаю, вам відоме? «Дім попереднього ув’язнення»… Бо дев’яносто процентів жильців заарештували й розстріляли — більшовиків-ленінців з дореволюційним стажем… Так от, з куполів храму було видно і двір Кремля, по якому іноді гуляв Йосиф Віссаріонович… Заборонити в храмі службу було немислимо, бо не можна вбити пам’ять про чудові народні обряди — той же Великдень чи Різдво… Отже, треба було знищити саму пам’ять — храм, таким чином «захистивши від небезпеки» вождя, на якого неминуче організують замах старенькі служки… Кілька працівників ЦК, зокрема Єжов, той самий, «єжові рукавиці», внесли пропозицію зруйнувати храм, аби виключити можливість «терористичного акту з куполів»… І Політбюро затвердило цю пропозицію, доручивши МК провести такий захід. Була спущена директива в райком, і храм, унікальний пам’ятник архітектури, знищили… Така історична правда, товариші. Так що «змови сіоністських масонів» у цьому немає. Тут очевидна трагедія зовсім іншого роду… А тепер я процитую російського письменника, Іллю Еренбурга…
— «Російського»?! Та він же сіоніст чистої води! — заверещали в темряві.
— За голову цього «сіоніста», — відповів я, — гітлерівці обіцяли мільйони… До речі, тут ветерани війни є?
— Є! Ви не слухайте цих істериків! Говоріть далі, у нас в окопах газети зі статтями Еренбурга на цигарки не пускали!
— Спасибі, — відповів я. — Так ось що писав Еренбург у книжці «Люди, роки, життя» про емігрантських чорносотенців у Берліні: «Більшовики були далеко, тому доводилося зводити рахунки з товаришами по еміграції… Напали на Керенського, запевнюючи, що він син відомої революціонерки Гесі Гельман… Пригадую, як ми розважалися, читаючи книжку якогось Бостуніча «Масонство і російська революція», де писали, що есер Чернов насправді Ліберман, а октябрист Гучков — масон і єврей на ім’я Вак’є; Росію погубили вічні ручки Ватермана і шампанське Купферберга, помічені диявольськими пентаграмами. «Зміновіхівці» говорили, що більшовики — наступники Івана Грозного і Петра. Всі вони клялися Росією, і всі твердили про «коріння», «традиції» і «національний дух»… Чи не здається вам, що те, про що написав Еренбург у Берліні, схоже на те, що відбувається тут?! «Зміна віх» — це перша спроба розмити соціалізм зсередини, підмінити поняття, звернути революцію вбік… У двадцятих роках не вийшло… Що, настав час для нової спроби?! Щоб бути об’єктивним, скажу: «зміновіхівці» були культурними людьми з певним політичним досвідом… Тому вони уникали расистських вивертів — на відміну від керівників місцевих борців за «національну ідею»… У професорів, які входили до «Зміни віх», лишився свіжий спогад про гучний антисемітський процес, розпочатий царизмом у Києві проти Бейліса, який начебто вбивав дітей росіян, аби висмоктати з них християнську кров і підмішати у свою ритуальну страву. Хочу нагадати залу, до чого це призвело: Анатоль Франс у Парижі почав кампанію проти бузувірства царської влади; Гауптман очолив такий самий рух у Німеччині; проти Царського Села виступили Лондон, Вашінгтон, Брюссель… Реакція петербурзьких дипломатів на протести світової громадськості була однозначною; посол Росії в Америці Бахметєв телеграфував у Петербург: «Американські жиди не пропустили зручної нагоди і скористалися справою Бейліса, щоб спробувати підняти нову агітацію проти Росії…» Правда, через кілька днів він не зміг приховати здивування: «Депутація від американського духовенства з’явилася з проханням доставити государеві
