Репортер - Юліан Семенов

— Зараз приїдуть ваші друзі… Вони зробили мою роботу. Їм можна давати звання лейтенантів. Я дав би майорів, але наші бюрократи в управлінні кадрів не дозволять. Завдяки вашим друзям завтра я заарештую одного з тих, кого ви пасли.

Я остовпів:

— Як це?!

— Пізніше поясню… Зараз не маю права, чесне слово… Сталінські часи добряче навчили мене мовчати… Це ми тепер на словах сміливі, а тоді… Бовкнеш щось у компанії — от тобі й п’ятдесят восьма стаття, пункт десять, заклик до повалення, підриву чи послаблення Радянської влади, строк — до десяти років.

… Коли подзвонили в двері, Костенко рвучко підвівся, в ньому знову з’явилося щось кошаче, змінився в одну мить і, м’яко ступаючи, пішов — зовсім беззвучно — до дверей; припавши до вічка, кілька секунд розглядав нічних гостей (явно не його бригада «науки»), а відчинивши двері, розсміявся:

— Квіцінія, ти також у ділі?!

Оце так, подумав я; хто ж кого вистежував ці дні: ми — Русанова і Кузінцова чи нас — Костенко?!

— У ділі, товаришу полковник, — Гіві потиснув руку Костенкові. — І ви, як бачу, також?

— Я дотягую до пенсії… Все жду: а раптом генерала дадуть?!

— Не дадуть, — зітхнув Гіві. — Ви аж надто розумний, за це ми вас дуже любили на курсі…

— Ви не могли не любити свого доцента, — засміявся Костенко. — Інакше я позбавив би вас стипендії. Перед начальством треба благоговіти… Ну, то як же ви втекли від спостерігачів?

— Чиїх? — Гіві вимучено всміхнувся. Обличчя змарніле, синці під очима, щетина, щоки позападали, ніс стирчить, мов клюв пташиний, замучився мій адвокат. — Ваші забрали тих голубчиків, що за нами топали, ми скористалися послугою індивідуального візництва…

Костенко самовдоволено хихикнув:

— «Індивідуальне візництво», до речі, виконував мій капітан Кобилін.

… Одвівши мене вбік, Костенко повернувся до вікна й неголосно сказав, щоб я завтра взяв бюлетень і ні в якому разі не з’являвся на роботі протягом найближчих трьох днів: «Ваша персональна справа, — закінчив він, — мені невигідна… Хоч якщо дотримуватися вашої фразеології, то я маю внести корективу: «нам». Ясно? Вона невигідна «нам». — «Я ніколи не грав у боягуза». — «Тоді заодно навчіться не бути дурнем».

… Бригада експертів з науково-технічного відділу не знайшла пальців моєї дружини; зате наслідив Антипкін-молодший. Замок не ламали — отже, ключ йому віддала Оля, більше нікому.

… Світання я зустрів біля вікна — так і не заснув, бо не давала спокою думка: навіщо треба було приносити в мою квартиру записну книжку художника? Лише одна людина могла сказати, що я не мовчатиму про доказ у моєму письмовому столі, — лише одна: моя дружина. Я це усвідомлював, але не міг погодитись з очевидним, і все моє єство повставало, і тому я вперше в житті зрозумів вираз, який досі здавався мені літературним, занадто вже метафоричним: «смертельна втома».

XXVI

Я, Кашляєв Євген Миколайович

З Тихомировим я зустрівся три роки тому в письменника Івана Шебцова, коли той запросив на чашку чаю композитора Гризлова; йшлося про організовану атаку вокально-інструментальних ансамблів на серйозне, істинно народне мистецтво.

— Ось, поцікавтеся, — роздратовано говорив Гриз лов, виймаючи з портфеля папку, — дуже потішний документик: заробітки рок-джазистів за квартал… Волосся дибом стає!

Погортавши зведення, Тихомиров зауважив, що музикант, який одержує такі гроші, може стати некерованим, процес тривожний — хтось відчиняє ворота для вторгнення західної масової культури.

Шебцов підвівся з лави, швидко почав ходити по великій кімнаті; його схудле, натхненне обличчя часом здавалося мені обличчям Аввакума.

— А ми все ще базікаємо! — різко вигукнув він. — Амеби! Страхопудні хамелеони! Скоро по радіо не почуємо жодної нашої пісні! Одна лише Пугачова з цим безумним Челентано! Наявний факт національної зради! А ми?! Мовчимо та й годі! Полохливі миші!

— Емоції угамуй, — порадив Тихомиров сухо. — Пропозиції давай! Базікати всі мастаки… Сьогодні — хоч би як ми сигналізували — запропонують провести опитування громадськості, що, мовляв, хоче слухати молодь? А її розбестили! Позбавили смаку! І це саме опитування ми програємо, навіть коли організуємо тисячу листів від своїх людей… Працювати треба спроквола, не поспішаючи, цілеспрямовано… Питання заробітків цікаве… Це примусить насторожилися власті предержащі… Теж люди, до речі…

— Одну хвилиночку, — різко перепинив його Гриз лов. — Власті предержащі вміють дивитися в корінь… Вони вимагатимуть дані й про мої заробітки… Не тільки мої, звичайно, а й усіх наших… І напевне хтось збагне: «Галасують, тому що їхні заробітки різко знизилися через конкуренцію тих, кого співає молодь…» Не треба чіпати гонорари, — мовив він, — бо в палиці два кінці… Головне, на що треба тиснути: ми втрачаємо самий дух нашої пісні, її лад і традицію!

Шебцов махнув рукою:

— Дурниці! Ми не зачіпаємо суті: доти, поки дозволяють декламувати пісні про російське поле поганою російською мовою, ми з мертвої точки не зрушимо…

Тихомиров заколихався — це він так сміється:

— Цікаво, хто надрукує твій пасаж? Якби мені вдалося відкрити свій журнал — це інша річ, але ти ж розумієш, що в найближчому майбутньому на це сподіватися не доводиться… Одна надія на нашого юного друга, — він обернувся до мене. — Можете якось допомогти у цій справі, Женю?

Я знав, що саме завдяки Тихомирову мене не виштовхнули з громадського життя, а перевели до редакції — переждати важкі часи. Я розумів, що це було нелегко зробити при тій колотнечі, яка почалась; і все-таки обіцяти щось певне я не міг, бо кілька днів тому у відділі обговорювалося це питання і Наришкіна виклала на стіл статистичні таблиці:

— Про те, що почалася змова проти нашої пісні, кричать поганенькі музиканти, яких відтіснили саме російські ансамблі, не тільки Пугачова й Бітли — ті ж Надя Бабкіна і Дмитро Покровський… Ці художники не лише рятують традиції, котрі ми дружно розбазарюємо, а й засобами мистецтва створюють психологію нової людини — розкованої, без комплексів, яка легко виходить на сцену, щоб увійти в танок… У нас люди ще й досі соромляться підтримувати співака: той просить-просить, прямо благає, мовляв, заспівайте разом зі мною, поплескайте руками в такт, а зал сидить собі, мов забинтований… Комплекси! А подивіться, як американці своїм «сільським музикантам» підспівують?! Ось, ознайомтесь, як нові колективи російської класики, — вона тицьнула пальцем у таблиці, — вдарили по заробітках бездарних творців а-ля рюс, — все стане ясно!

Я не передав слів Наришкіної, бо Шебцов може не витримати, в нього, буває, серце зупиняється, треба щадити людину; я знайшов слова, які влаштували всіх: «Коли