Репортер - Юліан Семенов

Я знав, що зараз Осииін активно налагоджує блок з тими, від кого залежить присудження йому премії; ладен на все, аби тільки забули про його ухили. Тому я й допоміг йому, коли сказав, що люди, подібні до Карімова, компрометують братерську дружбу народів, підставляють під удар російських спеціалістів у затаєній спробі торпедувати перебудову: «Я розумію, — додав я, — що тема ця вельми делікатна, але хто, крім вас, зможе підняти її? Адже всі пам’ятають, як ви, саме ви, мужньо виступили на захист чудових башкирських трудівників, що попали в біду через нашого самодура… Ми сміливо критикуємо своїх, але ж це не означає, що всі інші відгороджені від критики! Якщо рівність, то вже в усьому, інакше з’являється дисбаланс! Коли що й об’єднує людей, то лише наша велика і могутня мова…»

Осинін в задумі підійшов до книжкової шафи, взяв ленінський збірник «Про культурну революцію» і, завчено відкривши сторінку, закладену червоною картонкою, почав читати:

— «… Ми думаємо, що велика й могутня російська мова не потребує того, щоб будь-хто мусив вивчати її з-під палиці… Ті, хто за умовами свого життя й роботи мають потребу в знанні російської мови, навчаться її й без палиці. А примусовість (палиця) приведе тільки до одного: вона утруднить великій і могутній російській мові доступ в інші національні групи, а головне — загострить ворожнечу, виникне мільйон нових незгод, збільшить роздратованість, взаємонепорозуміння і т. д… Кому це потрібно? Російському народові, російській демократії — це не потрібно…» Отак воно, Женю… Що ж стосується Карімова, то, судячи з вашої розповіді, він не так керується націоналістичними мотивами, як намагається дестабілізувати ситуацію в автономній республіці, саботувати нове… Чи ви мені не все сказали? Вишкрібайтесь, мій друже! Якщо вже чесність, — то надмірна.

Я відповів, що додаткової інформації не маю, я саме так зрозумів Варравіна, а в мене немає ніяких підстав йому не довіряти, але в найближчому майбутньому йому не можна публікуватися в газеті, а ми не вправі пасивно ждати поки Горенков помре в колонії.

Я уважно вивчав обличчя Осині на, коли він переглядав матеріали, які я приготував йому: Тихомиров організував листи до редакції не лише із Загряжська; роботу було зроблено швидко й професійно; примат кількості очевидний, а поки там розберуться з якістю… Проти маси — не попреш, а в наш час організувати масу дуже просто: десять телефонних дзвінків — оце тобі й двісті листів, реагуйте!

Я розумів, що Осинін не може не схопити за гачок: будь-який виступ на захист марно скривдженої людини працює на репутацію, закладається в читацьку пам’ять, підвищує авторитет, свідчить про сміливість письменника: «Ти диви, в ім’я правди й справедливості не побоявся вдарити по Голові Ради Міністрів!» Від такого матеріалу відмовитися важко, хоч питання журналістської корпоративності, як я встиг переконатись, у середовищі газетярів дуже делікатне…

— Ну добре, — замислено мовив Осинін, — а може, ви поговорите з Ванею Варравіним? У вас же хороші стосунки?

— Надзвичайно…

— Я думаю, він зрозуміє: в нинішній ситуації затримка справді смерті подібна. Питання однозначне: або він дбає про свою журналістську кар’єру, або про принцип… Коли розгляд його персональної справи?

— Це залежить від багатьох причин, — відповів я, не зводячи очей з обличчя Осиніна. — Можна відтягти збори, створити комісію, доручити їй розібратися в цьому багні… А можна обговорити хоч завтра — тяп-ляп, «не дамо свого скривдити», прихильників у нього вистачає…

— Це правильно, — погодився Осинін, розгублено додавши: — Ви і я теж його прихильники, хіба не так?

— Безумовно, — зрозумів я, куди хилить Осинін.

Він ждав, що я допоможу йому й далі; ні, вирішив я, досить, розбирайся сам. Осинін знову поплескав мене по плечу, зітхнув:

— Ах, Женчику, Женчику… Хитрий ви, мій любий… Передайте головному, що я відмовився писати цей матеріал… Якщо дасть вказівку — що ж, я солдат, звик виконувати накази.

Ось тоді я й витяг з кишені нашу козирну карту — колективний лист, адресований йому, Едмонду Осиніну: «Хто, як не Ви, скаже слово правди про те, що відбулося в будівельних організаціях Загряжська?! Хто, як не Ви, стане на захист справедливості?! Репортер Варравін навіть не знайшов часу поговорити з простими людьми, він збирав інформацію в начальницьких кабінетах»…

— Ось, — сказав я. — Подивіться це, Едмонде Лук’яновичу.

Осинін прочитав лист швидко; я бачив, як він хотів підрахувати кількість підписів, але збагнув, що я помічу це, очі видадуть.

— Чому не показали одразу? — спитав він.

— Тому що не вважав за потрібне тиснути…

Через три години я поклав на стіл головного гранки матеріалу, написаного Осиніним; називався він, як всі його матеріали, хльостко: «Листи біди».

— Де Варравін? — спитав головний, неуважно переглянувши текст.

— Погано себе почуває… Взяв бюлетень…

— Серце?

— Я не можу до нього додзвонитись, ніхто не знімає трубки.

— А він не в лікарні?

— Ні, наші бачили його сьогодні в місті…

— Покажіть матеріал заступникам, — сказав головний.

— Потрібна ваша віза.

Головний щиро здивувався:

— Навіщо? Небезпечно мислити категоріями застійного періоду, Євгене… Ви, як редактор відділу, маєте право приймати рішення, я ніколи не заважаю ініціативі.

Уранці Варравін подзвонив мені; я зрозумів, що він уже прочитав газету з «Листами», тому намагався бути лагідним:

— Де ти пропадаєш, Ваню? Ми ж хвилюємося за тебе…

Він покашляв у трубку, потім зітхнув і, закурюючи (я це не тільки почув, а навіть чітко побачив), видавив:

— Ти не просто сука, Кашляєв… Ти дурна сука… Не думай, що ваша взяла… А на дозвіллі поміркуй ось про що: через таких, як ти, нами можуть понехтувати… Розумієш? Гидливо понехтувати… А від цього доводиться відмиватися десятиріччями… Я зрозумів тебе, Кашляєв, я знаю, з ким ти… Чи ви всі психи, чи у змові проти народу…

… А через годину він прислав головному копію телеграми, яку відправив у ЦК в справі Горенкова і Карімова.

Я не з полохливих, та коли побачив прізвища Тихомирова, Русанова, Кузінцова, своє, тіло стало неприродно легким, непідвладним мені настільки, що я не міг простягти руку до телефону — набрати єдино потрібний мені зараз номер…

XXVII

Я, Іван Варравін

Мабуть, кожен з нас переживав відчуття нереальності того, що відбувається, певної відокремленості думок від плоті, невтишимої розлюченості протесту… Так, принаймні, в мене було на похороні Висоцького; так само я сприйняв смерть Андрія Миронова: «Це ж неможливо»; все моє єство відкидало те, що я бачив на власні очі…

… Так