Макбет - Ю. Несбе

— Дункан. Я бачу його там, унизу. І я йому заздрю. Він помер, я забезпечив йому мир і спокій, а все, що отримав натомість, — це тривога й кошмари.

— Це все через вариво, мій милий. Це вариво породжує у тебе кошмари.

— Люба моя…

— Пам’ятаєш, що ти сказав Коллуму? Ти сказав, що вариво робить людей божевільними. Або ти кинеш приймати його, або ми втратимо все, що надбали! Ти мене чуєш? Більше жодної крупинки варива!

— Але оті кошмари — це не продукт моєї фантазії. Мені зателефонував сержант. Договір погоджено. Чи, може, ти забула, яку справу ми запланували на вечір? Ти, мабуть, прогнала від себе думку, що сьогодні мають убити мого єдиного родича — мого названого батька і найкращого друга?

— Не знаю, про що ти говориш. І ти не знаєш. Коли буде зроблене те, що належить зробити, ти вже не матимеш, про що розмірковувати. А вариво не принесе тобі ані спокою, ані сміливості. Незабаром твоя душа отримає втіху, на яку заслужила. Тому — більше ні крихти варива, чуєш? Піди начепи на сорочку краватку. А на обличчя — усмішку. — Леді взяла Макбета за руку. — Ходімо, обеззброймо їх своєю чарівливістю.

Кетнесс сиділа в кріслі з фужером вина в руці й слухала, як у вікно мансарди періщить дощ, а по радіо виступає Кайт. Він говорив, що виконувач обов’язків старшого комісара фактично має більше влади, ніж демократично обраний мер, — і все через те, що Кеннет свого часу навмисне скоригував у власних інтересах закони міста і його нормативні акти. Їй подобався спокійний голос Кайта і його гаркаве «р». Подобалося те, що він не боявся демонструвати свій розум та обізнаність. Але найбільше подобалося їй, що він завжди проти когось виступає. Проти Кеннета, проти Тортела, навіть проти Дункана, який і сам виступав проти багатьох речей. Така позиція означала, що йому доводилося діяти самотою. Мало кому захочеться діяти власними силами, бо завжди існує альтернатива.

У Кетнесс іноді виникало бажання надіслати анонімного листа на його радіостанцію і подякувати за те, що й досі є такі принципові люди, як він, люди, які взялися виконувати роль самотнього й безстрашного сторожового пса, що стоїть на варті законності й порядку. До речі, про пса. Їй уже вдруге почувся якийсь звук під парадними дверима — чи то лише здалося? Кетнесс притишила радіо. Прислухалась. Звук почувся знов. Вона обережно підкралася до дверей і притулилася до них вухом. Знайомий скриплячий звук. Кетнесс відчинила двері.

— Даффе? Що ти робиш?

— Я… е-е-е… просто тут стою. І думаю. — Засунувши руки глибоко в кишені пальта, він погойдувався на своїх завеликих туфлях зі скрипучими підошвами.

— А чому ти не подзвонив?

— Та я дзвонив, — відповів Дафф, — але, мабуть, дзвоник не працює.

Кетнесс широко розчинила двері, але чоловік усе ще вагався.

— Чому ти такий похмурий, Даффе?

— Що — і справді похмурий?

— Вибач, я знаю, що наразі нема чому радіти, але ти заходиш чи ні?

Дафф швидко озирнувся довкола.

— Можна мені залишитися до півночі?

— Звісно, можна, але швидше заходь, бо я вже змерзла.

Сержант поклав руки на кермо свого мотоцикла Honda СВ450 «Black Bomber». Він придбав його менше п’яти років тому і в гарну погоду міг вичавити з нього до двох сотень кілометрів за годину. Проте цей мотик вже видавався дещо застарілим після появи на ринку супер-байку Honda СВ750. За шістнадцять хвилин сьома. Година пік уже минула, і впала рання темрява. Чекаючи біля дороги, він бачив кожну автомашину, яка під’їздила до перехрестя біля пагорбу Шибениця. Зі свого південного клубу Свено прислав їм підкріплення: трьох чоловіків на прізвисько «братани». Вони стрибнули на свої мотики і приїхали до міста менш як за три години. В повній готовності сиділи на своїх мотоциклах біля бензозаправки на тій дорозі, якою мала під’їхати означена автомашина. Братани вдивлялися в марки машин та реєстраційні номери. З протилежного боку дороги розташувався Колін, видершись за допомогою монтерських кігтів на залізний стовп із комутаційною коробкою світлофора. Єдиною їхньою розвагою став пробний «пуск», коли Колін вставив у коробку викрутку й повернув її. На дорозі почувся скрегіт гальм: зелене світло без переходу на жовте змінилося на червоне. За кілька секунд, коли світлофор знову перемкнувся на зелене, водії натисли на газ обережно й невпевнено, і автомобілі повільно поповзли через перехрестя; а тим часом сержант посигналив фарою Коліну — мовляв, все йде так, як вони запланували.

Сержант поглянув на годинника. За чверть сьома.

Свено недовго думав, ухвалюючи рішення, але сержант мав тривожне передчуття. Воно вгамувалось лише тоді, коли перед воротами клубу зупинилися троє «братанів»: на Harley Davidson Chopper з високими ручками керма, на Harley FL 1200 Electra Glide, а також на російському «Уралі» з коляскою, де було встановлено кулемет. Тип, який приїхав на «Електрі», мав із собою шаблю. Вона була не така крива, як у Свено, але все одно годилася для тієї роботи, для якої була призначена.

За чотирнадцять хвилин сьома.

— Флінсе…

Щось у батьковому голосі змусило Флінса обернутися й поглянути на нього. Батько завжди був спокійним, але, коли щось ішло не так, його голос ставав іще спокійнішим. Як тоді, коли Флінсу було сім років, а батько повернувся після відвідин матері у шпиталі й покликав його таким самим моторошно-спокійним тоном.

— Плани на сьогоднішній вечір міняються, — сказав батько, змінюючи ряд і прилаштовуючись позаду «форда» Galaxy. — І на наступні кілька днів також.

— А що?

— Ти поїдеш до столиці. Сьогодні ж.

— До столиці?

— Дещо сталось. У тебе виникне багацько запитань, мій хлопчику, але наразі відповідей на них ти не отримаєш. Висадиш мене біля «Інвернессу», заскочиш додому, візьмеш лише найнеобхідніше, — і рушай до столиці. Їдь, не затримуючись, але і не надто швидко, і завтра ввечері ти вже будеш там. Второпав?

— Так, але…

— Ніяких але. Пробудеш там кілька днів, можливо — тижнів. Як тобі відомо, матір успадкувала в столиці невеличку квартиру. Візьми в бардачку блокнота.

— Ота однокімнатна квартира, яку вона називала пацючою норою?

— Так. Недивно, що нам так і не вдалося продати її. А тепер можна сказати, що на щастя не вдалося. Ось адреса: Таннері-стріт, 66, Шостий район. Якраз поруч із нічним клубом «Дельфін». На третьому поверсі праворуч. Там ти будеш у безпеці. Записав?

— Так. — Флінс вирвав аркуш і поклав блокнота назад у бардачок. — Але ж мені знадобиться ключ? Хто мене туди впустить, якщо квартира порожня?

— Вона не порожня.

— Орендарі?

— Не зовсім. Я пустив туди