Макбет - Ю. Несбе

— Хлопцеві корисно звикати до компанії великих цабе, — пояснив Макбет. — Та й тобі вже слід визначитися зі своїми планами — стати чи то командиром спецназу, чи то начальником ВБОЗу, чи то моїм заступником.

— Кому — мені?

— Та не переймайся ти так, Банко. Просто візьми й добре подумай, ким хочеш бути.

Але Банко тільки пирхнув і головою похитав. Спокійно, як і зазвичай. Наче не плекав жодної лихої думки. Або не міг зізнатися самому собі, що плекає. Що ж, сьогодні ввечері зрадник зустрінеться зі своїм творцем і могильником.

Біля воріт клубу «вершників-вікінгів» нікого не було. Мабуть, у них забракло людей, щоб виставити охорону.

Макбет вийшов з авто й рушив до клубної кімнати. Зупинився на порозі, озирнувся. Дивно, але здавалося, наче минуло вже багато років відтоді, як він стояв тут разом із Даффом, оглядаючи цю саму кімнату. Довгого столу вже не було, а біля бару стояло троє чоловіків з відвислими черевцями в клубних шкірянках, а також дві жінки з високими грудьми. Одна з них тримала на руках немовля, яке крутилося на мускулистій материній руці з татуюванням «Шон».

— Коліне, а хіба це не…

— Так, це він, — басовито мовив повністю лисий чоловік з моржевими вусами. — Це той, що поранив Шона.

Макбет пригадав це ім’я — воно фігурувало у звіті. Дивно, що він увесь час забував імена людей, з якими доводилося зустрічатись, але при цьому ніколи не забував імена тих, про кого йшлося у звітах. Шон. Це був хлопець, який вартував біля воріт і якого Макбет поранив ножем; той і досі перебував у СІЗО.

Чоловіки з отетеріло відвислими щелепами люто вирячилися на полісмена. Макбет набрав повні груди повітря. Стало так тихо, що було чути, як рипіли половиці, коли він ішов до бару. Звертаючись до чоловіка у шкірянці за барною стійкою, спіймав себе на думці, що не слід було всмоктувати оту останню понюшку дурі перед тим, як піти з управління. Бо вариво зазвичай робило його зухвалим.

— Привіт! Щось тут людей малувато — куди всі поділися? — спитав він. — А, згадав: вони в цюпі. Або в морзі. Один «глендоран», будь ласка…

Макбет побачив, як очі бармена хутко зиркнули вбік, і збагнув, що нападу з лівого боку не уникнути, але знав, що має ще цілу купу часу. Макбет завжди відзначався доброю реакцією, але, прийнявши вариво, нагадував сонну муху: позіхнув, почухав спину і поглянув на свого годинника, де стрілки наче заклякли на місці, тоді як кулак вже прямував до цілі. Однак тієї миті, коли Колін з моржевими вусами гадав, що вже поцілив, Макбет різко відхилився, і кулак, який летів просто в його щойно підстрижену скроню, просвистів у повітрі. Макбет підняв лікоть, махнув ним убік і, заледве здійснивши контакт, почув стогін, хруст сухожилля, невпевнені кроки і гуркіт перевернутих стільців.

— …з льодом…

Обернувшись до Коліна, який знову підбіг до нього, Макбет вчасно помітив, як той стиснув праву руку в кулак і замахнувся для удару. Макбет підняв руку й перехопив кулак на півдорозі. Тільки замість очікуваного хрусту кістки об кістку почувся тихий шелест сталі, що увійшла у плоть, а потім — глухий удар, коли кісточки пальців Коліна вдарилися об ефес руків’я. Нападник протяжно і пронизливо заверещав, побачивши, як з протилежного боку його долоні вистромилося лезо. Макбет рвучко висмикнув кинджал з руки Коліна.

— … і трохи соди.

Чоловік з моржевими вусами впав на коліна.

— Що тут, в біса, коїться? — почувся голос.

Він пролунав із дверей, що вели до гаража, і належав чоловіку з великою бородою та трьома нашивками на кожному плечі. В руках чоловік тримав обріз.

— Та от, замовляю, — відповів Макбет, повернувшись до бармена, який і досі стояв, не зрушивши з місця.

— Що замовляєш? — спитав чоловік, підходячи ближче.

— Віскі. І дещо інше.

— Що — інше?

— Ти — сержант. Ти керуєш цим закладом, коли Свено відсутній, еге ж? До речі, де він сховався цього разу?

— Кажи, навіщо прийшов і вшивайся звідси, мусоре смердючий.

— У цього закладу непогана репутація, але хотілося б, щоб обслуговування було трохи ввічливішим і хутчішим. Ти не проти, якщо ми поговоримо в спокійній і мирній обстановці, сержанте?

Чоловік кілька секунд мовчки дивився на Макбета. А потім опустив ствол обріза.

— Гаразд, до того ж навряд чи тобі вдасться накоїти тут лиха більше, ніж ти вже встиг.

— Зрозуміло. До речі, Свено сподобається моя пропозиція, це я тобі гарантую.

У невеличкому офісі сержанта — а це дійсно був офіс — висіли на стінах плакати із зображенням мотоциклів, а на полицях лежав невеликий набір запасних частин до двигунів. Ще стояв стіл з телефоном та шухлядами для вхідних та вихідних документів. І один стілець для відвідувачів.

— Ти тут довго не розсиджуйся, поліцаю.

— Я прийшов замовити вбивство.

Якщо сержант і був шокований, то цього не показав.

— Ти звернувся не за тією адресою. Ми цього для поліцаїв уже не робимо.

— Отже, чутки виявилися правдивими? Ви ж виконували таку роботу для Кеннета?

— Якщо іншої не було.

— Тільки цього разу це не конкурент, якого треба відправити на той світ, — промовив Макбет, подавшись уперед на своєму стільці. — Йдеться про двох поліцаїв. А оплатою буде те, що ваших «вершників» після виконання завдання негайно випустять та знімуть із них усі звинувачення.

Сержант здивовано підняв одну брову.

— А як ти збираєшся це зробити?

— Процедурна помилка. Зіпсуті докази. Така фігня трапляється дуже часто. А якщо старший комісар каже, що справи немає, то справи дійсно немає.

Сержант схрестив руки.

— Продовжуй.

— Індивід, якого треба позбутися, — це той тип, через якого ваш дурман опинився в річці. Інспектор Банко. — Сержант повільно кивнув головою. — Другий — це його вилупок, який їхатиме в тому самому авто.

— А чому їх треба відправити на той світ?

— А це так важливо знати?

— Зазвичай я не запитую, але йдеться про двох працівників поліції, а це означає, що у нас виникне ціла купа проблем.

— З цими не виникне. Нам відомо, що інспектор Банко працює на Гекату, але ми наразі не можемо цього довести, тому й маємо позбутися його в інший спосіб.

Сержант знову кивнув. Макбет сподівався, що він зрозуміє його логіку.

— А звідки нам знати, що ти виконаєш свою частину потенційної угоди?

— Слухай сюди, — сказав Макбет, примружившись на плакат з голою дівчиною, що висів над головою сержанта. — Ти маєш п’ятьох свідків у