Макбет - Ю. Несбе
— Татку, це — тупикова вулиця!
Банко не зреагував.
— Татку!
Знову жодної реакції, тільки очі втупилися вперед у глибокій зосередженості, а руки міцно вчепилися в кермо. Лише зараз Флінс помітив, що по обличчю батька тече кров, збігаючи на комірець білої сорочки, який уже став рожевим, всотавши кров, мов промокашка. А в тому місці батькової голови, звідки сочилася кров, чогось явно бракувало. Флінс перевів погляд на кермо. Ось чому він не відповідає: його вухо. Воно лежало, прилипнувши до панелі приладів, — бліда смужка шкіри, обривки плоті та кров. Флінс підвів очі на вітрове скло. І побачив у ньому кінець. Кінець у буквальному сенсі. Тупикова вулиця закінчувалася дерев’яним будинком солідного вигляду. Нижній поверх являв собою велику частково освітлену вітрину крамниці. Вона швидко наближалася, і не було жодної ознаки, що вони ось-ось зупиняться.
— Пристебни ремінь, Флінсе.
— Татку!
— Негайно!
Флінс схопив ремінь безпеки, оперезав ним груди і щойно встиг клацнути замком, як передні колеса вдарились об бордюр і авто злетіло в повітря. Капот поцілив у вітрину якраз посередині, і Флінс відчув, як вони летять крізь завісу з битого білого скла. Він ошелешено озирнувся і враз відчув болючий вивих, а хід подій на мить перервався, бо він, напевне, на якусь хвилю знепритомнів. У його вухах щось пекельно задзвеніло. Батько лежав нерухомо, опустивши голову на кермо.
— Татку!
Флінс посмикав його за плече.
— Татку!
Жодної реакції. Лобового скла більше не було, а на капоті щось виблискувало. Флінс покліпав очима і здогадався, що то було. Персні. Намиста. Браслети. А попереду нього на стіні виднівся напис золоченими літерами: «Ювелірна крамниця „Якобс і сини“». Вони заїхали в бісову ювелірну крамницю! А дзеленчала не його голова, а сигналізація. Тепер він все зрозумів. Сигналізація від грабіжників. Усі міські банки, казино та великі ювелірні крамниці були оснащені сигналізацією, виведеною на центральний пульт в управлінні поліції. А черговий в управлінні негайно виходив на зв’язок з патрульними авто в конкретному районі. Отже, татко знав, що робить.
Флінс спробував відчепити ремінь безпеки, але не зміг. Він смикав його й тягнув, але замок заклинило намертво.
Сержант сидів на своєму мотоциклі, рахуючи секунди і дивлячись на авто, яке стирчало з крамничної вітрини перед ними. Вереск сигналізації поглинав майже всю решту звуків, але, помітивши дим з вихлопної труби, він виснував, що двигун автомобіля й досі працює.
— Якого біса ми чекаємо, га? — роздратовано спитав хлоп на «Електрі». — Ходімо прикінчимо їх.
— Ще трохи почекаємо, — відповів сержант і продовжив рахувати. — Двадцять один, двадцять два…
— Ну, і довго ще нам чекати?
— Допоки не переконаємося, що той тип, який замовив нам цю роботу, дотримав своєї обіцянки, — пояснив сержант. — Двадцять п’ять, двадцять шість.
— Та ну, нафіг чекати. Зара’ повідрубую голови, як домовлялися, і подамся геть з вашого гнилого міста.
— Стривай, — наказав сержант і виміряв хлопця очима. Той мав вигляд солідного чоловіка. Двох солідних чоловіків. Був здоровенним, мов сарай, і скрізь мав тугі м’язи, навіть на обличчі. Проте на зубах у нього стояла ортодонтична скоба, як у малого хлопця. Сержанту вже доводилося бачити такі скоби в тюрмі, де в’язні, які накачували м’язи й приймали анаболічні стероїди, відрощували такі потужні щелепи, що зуби зрушувалися в той чи інший бік. Двадцять дев’ять, тридцять. Тридцять секунд, а поліцейських сирен не чути.
— Вперед! — скомандував сержант.
— Дуже вам вдячний, — зіронізував чоловік-сарай. Витягнувши з-за пояса довгоствольного кольта, а з піхов — шаблюку, він зліз зі свого мотика і рушив до автомобіля. Невимушено провів лезом по стіні, а потім — по стовпчику з табличкою «Стоянка заборонена». Сержант придивився до широкої спини хлопця. На шкірянці побачив піратський прапор з черепом, а над ним — свастику. Сержант зітхнув. Поганий смак. Відсутність стилю.
— Прикрий його своїм дробовиком, Коліне.
Колін розгладив вуса забинтованою рукою, розчахнув навпіл обріз дробовика і зарядив у нього два патрони.
Сержант побачив, як у вікнах через дорогу показалося два-три обличчя, але сирен все одно не було чути, лише монотонне безперервне дзеленчання сигналізації, під звук якої широкоплечий хлопець увійшов до крамниці й наблизився до автомобіля. Взявши шаблю під пахву, він відчинив пасажирські дверцята вільною рукою і націлив револьвера на чоловіка, який там сидів. Сержант мимоволі стиснув зуби, чекаючи на гучний постріл.
Флінс щосили смикав ремінь безпеки, але чортів замок все одно не піддавався. Він спробував вивернутись. Піднявши коліна до підборіддя, крутнувся на сидінні, вперся ногами в пасажирські дверцята й підсунувся до батька, на водійське сидіння. І в цю мить побачив, як до крамниці увійшов чоловік із шаблею в одній руці та револьвером в іншій. Отже, тікати було вже запізно. Флінс навіть усвідомити не встиг, наскільки він перелякався.
Пасажирські дверцята рвучко відчинилися. Флінс побачив тьмяний поблиск ортодонтичної скоби, побачив, як чоловік підняв револьвера, і зрозумів, що не дістане його ударом ноги, як планував. Тому, охоплений відчаєм, він просто випростав ногу й доторкнувся нею до дверей. Звичайний черевик не помістився б поміж дверцятами та внутрішньою дверною ручкою, але Флінс на званий вечір взувся у старомодні гостроносі туфлі, які йому подарував Макбет, і носок одного з них проліз туди надзвичайно легко. Зиркнувши в чорну вічність, яка зяяла в стволі револьвера, Флінс щосили смикнув на себе двері. Вони з тріском гепнули чоловіка по зап’ястю й затиснули його в отворі. Револьвер із глухим стукотом упав на долівку.
Почулися матюки, а Флінс тим часом дотягнувся до ручки, з хряскотом зачинив двері, а іншою рукою заходився похапливо намацувати револьвера.
Та двері знову рвучко відчинились, і чоловік зі скобою на зубах заніс шаблюку над головою. Флінс помацав рукою під сидінням — куди ж подівся той чортів револьвер? Тієї миті Зубна Скоба, мабуть, здогадався, що для змаху шаблею йому забракне простору, тож вирішив натомість завдати нею колючого удару. Відвівши лікоть назад, він націлив шаблю на Флінса та кинувся на нього. Однак Флінс перехопив його на півдорозі, вдаривши обома ногами, від чого Скоба, незграбно, задкуючи, гепнувся спиною на скляний прилавок і розтрощив його на друзки.
— Коліне, — зітхнув сержант. — Будь ласка, сходи туди й поклади край цьому водевілю.
— Слухаю, начальнику. — Перед тим, як спішитися з мотоцикла, Колін
