Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

Швейцарії. Вони, звісно, теж не змогли вдягнути на твою павучиху кайданки, але принаймні відрізали їй доступ до заощаджень: Швейцарія – маленька країна. Вона змушена була досить тривалий час ходити навколо своєї мети, наче акула круг здобичі, але звернутися до банку не наважилася. Далі її сліди зникають, однак швейцарське відділення Інтерполу запевняє, що отримати гроші Красовська не встигла. Розумієш, до чого я веду?

– Барбара Красовська залишилася без грошей.

– Або майже без них. Якщо якийсь дріб'язок їй і вдалося залишити поза увагою Інтерполу, то це зовсім невелика сума, а Барбара…

– А Барбара Красовська звикла жити на широку ногу, тож незабаром повинна взятися за старе і тим самим себе виявити.

– Саме так. І очікувати на неї потрібно в Україні. В Євро-союзі вона тепер почуватиметься незатишно.

Ярослав загасив недопалок у попільничці, прибитій цвяхами до стовпчика паркану, і вдихнув прохолодне осіннє повітря.

– Я чекатиму на неї тут.

Розділ 11

Літо згасло, запалавши наостанок жовтогарячими тонами в листі дерев, наплинула холодна й незатишна осінь, схожа на неї зима, і, нарешті, прийшла довгоочікувана весна. Львів почав знову оживати, як робив це після холоду зими ось уже багато сотень років. За минулу осінь і зиму Ярослав виконав справді величезну роботу. Він дивував знайомих та колег по роботі дивною поведінкою, відмовлявся від замовлень, що могли принести непогані гроші, часто від'їздив у справах, у які нікого не втаємничував. Гроші, зароблені минулого літа на розслідуванні вбивства Євгена Бондаренка, було витрачено ще взимку, але, здавалося, Ярослава зовсім не турбував такий стан речей. Він, наче на жертовник, приносив увесь свій вільний час і все нові кошти, вперто йдучи до поставленої мети. Робота принесла свої плоди. Не встиг березень віддзюркотіти струменями ручаїв, як Ярослав сам став у якомусь сенсі схожим на павука, оповивши своїми тенетами величезні території від Волині до Івано-Франківщини, від Малопольського до Поморського воєводств. Він об'єднав перед метою заробити легкі гроші, продаючи потрібну інформацію дивакуватому приватному детективу, людей різноманітних професій і вподобань – від таксиста, бортпровідниці, водія автобуса або сутенера до слідчих міліції, поліції, прокуратури та СБУ. Лише після такої роботи Ярослав Савицький заспокоївся і взявся очікувати. І нарешті згадав, що, окрім полювання на Барбару Красовську, у нього є ще деякі справи.

Наталія Кондратюк прибула до Львова, закінчивши чергове відрядження, гарної квітневої днини. Коли сонце, ще не надто високе, але вже стовідсотково весняне, дарувало будівлям аеропорту теплі промені, перепрошуючи за довгі місяці свого відсиджування за міцною сталевою завісою хмар. Невеличкий, але прудкий АН-148 швидко пробіг стрічкою злітно-посадкової смуги, зі знанням справи розвернувся, вирулюючи до пасажирського терміналу, востаннє ревонув двигунами й застиг, очікуючи, доки подадуть трап.

Вона помітила Ярослава одразу після того, як ступила на оббиті гумою сходини. Він стояв за кількадесят метрів, посеред літовища, тримаючи в руках великий букет криваво-червоних троянд. Помітивши її, помахав рукою. За кілька секунд Наталка, посміхаючись, стояла перед ним, відчуваючи себе приємно здивованою.

– Адже я не повідомляла тобі, коли прибуваю. Як ти дізнався?

Ярослав у відповідь посміхнувся і простягнув їй букет.

– Вітаю. Радий бачити тебе.

– Я теж.

– Люблю робити людям сюрпризи. І повір, дізнатися, коли ти закінчуєш відрядження, було для мене зовсім не важко. Чому не зателефонувала?

– Я теж люблю робити приємні сюрпризи.

Вони пішли, тримаючись за руки, до приміщення аеровокзалу.

– Ти зробила те, про що я тебе прохав?

Наталя посміхнулася.

– А пан Джеймс Бонд не надто багато на себе бере?

– Аж ніяк. Я лише хочу, щоб ми були разом.

– Так. Але для цього я мушу покинути роботу, до якої звикла і яка мені подобається.

– І відрядження, які постійно примушують тебе сумувати за рідною домівкою.

– Можливо, й так. Але це моя робота. Нічого не поробиш, усі ми мусимо чимось жертвувати за можливість жити в суспільстві. Моя жертва – відрядження.

– Тобто ти не попередила своїх роботодавців, що я більше не пущу тебе до них? – Ярослав удавано насупив брови.

– Hi! – грайливо посміхнулася Наталка.

– Що ж, це можна зробити й по телефону.

– Якщо мати на те бажання.

– Якщо я зроблю тобі пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися.

Наталка зазирнула в очі Ярославу й засміялася.

– Наш Джеймс Бонд уявив, що він ще й Віто Корлеоне. Що ж він запропонує?

Ярослав ураз споважнів і ступив так, щоб опинитися перед Наталкою, після чого, дивлячись їй в очі, опустився на одно коліно й дістав із внутрішньої кишені піджака червоний оксамитовий футлярчик. Швидко розкрив його і поклав на долоню, даючи Наталці роздивитися невеличку, але гарненьку золоту каблучку, оздоблену коштовним камінням.

– Наталочко, виходь за мене, – сказав просто.

Від несподіванки Наталка завмерла. Одразу навіть не осягнула, говорить він серйозно чи жартує у своєму звичному стилі. Але, уважніше придивившись до погляду його закоханих очей, зрозуміла, що це ніякий не жарт. І раптом упіймала себе на думці, що все відбувається наче вві сні. Широкий асфальтований майдан, що примикав до літовища, майже порожній, пасажири рейсу очікують на автобус десь позаду, неподалік кілька працівників аеропорту в помаранчевих комбінезонах порпаються біля електрокара з причепом, на який, очевидно, повинні вантажити багаж із їхнього літака. А попереду – чоловік, якого покохала так несподівано для себе, а на вустах його слова, які мріяла почути в десятках своїх фантазій.

– Ти кажеш «так»? – долетіли до неї його слова. – Май на увазі, я готовий простояти тут доти, доки почую це слово!

– Не потрібно!