Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

– Так, не відмовлюся. Ви готуєте чудову каву.

Ганна Юріївна, схиливши голову на знак розуміння, вийшла з кімнати.

Це важко. Можливо, найважче з того, що довелося пройти останнім часом. Так, він прожив і бачив на своєму віку достатньо, щоб позбутися зайвих сентиментів. Але це важко. Таке враження, ніби він сам у чомусь завинив перед цією маленькою худорлявою жінкою в окулярах з товстими лінзами і смішливою іскоркою в погляді. Іскоркою, яку не змогла пригасити навіть тяжка втрата.

За кілька хвилин кава парувала на столі. Ярослав узяв свою чашку до рук. Ганна Юріївна до своєї навіть не доторкнулася. Знітившись, він поставив на тацю й свою.

– Вибачте. Чомусь недоречно…

– Я розумію вас, – із сумною посмішкою хитнула вона головою.

Розповідь забрала не менше півгодини. Ярослав не приховав нічого, окрім хіба що візиту Красовської до його номера в готелі «Аркадія». Розповів і про колишніх чоловіків Барбари, кожен з яких наклав життям, розраховуючись за зв'язок із «чорною вдовою». Розповів і про стрілянину в Млинарже, загибель Сердюка та Мостового, замах на себе й утечу Красовської. Врешті виклав на столик пачку доларових банкнот.

– Я хочу, щоб ви знали, Ганно Юріївно, я займався цим не лише заради грошей, як це не дивно чути в наш час. Тут десять тисяч доларів. Вони не замінять вам сина, але дозволять жити деякий час. Візьміть їх. Це частина мого гонорару, отриманого від неї. Сума була більшою, ніж треба, а вам гроші зараз потрібні. Вважайте це невеличким авансом до компенсації за вчинене нею.

Ганна Юрїївна взяла до рук гроші й недбало поглянула на них, після чого поклала назад.

– Звичайні папірці. Гарно розмальовані, але папірці. Що ж вони роблять із людьми, молодий чоловіче? – Вона подивилася на Ярослава і встала, поманивши його рукою. – Ходімо до моїх тераріумів, я хочу вам дещо показати.

Ярослав мовчки підійшов слідом за господинею до стелажа з тераріумами.

– Вони подобаються вам? – несподівано запитала в нього Ганна Юрїївна.

Ярослав поглянув на павуків, котрі повзали, сиділи серед своїх тенет або завмерли й, здавалося, вдивлялися в нього своїми холодними та злими поглядами. І так само, як і минулого разу, відчув дискомфорт, огиду й навіть страх.

– Я не сказав би, що вони мені надто подобаються.

– Розумію. Проте павуки, я вам уже говорила про це, є досить цікавими створіннями.

– Так, ви говорили.

– А ви знаєте, – Ганна Юріївна провела рукою по склу одного з тераріумів, – поки вас не було, одна з моїх павучих загинула. Знаєте яка?

– Яка ж?

– Latrodectus mactans – Чорна вдова. Дивний збіг.

– Ви так вважаєте?

Вона зітхнула і вказала на блискуче чорне тільце павучихи, що лежала ніжками догори поблизу обплутаного павутинням каменя в тераріумі:

– Ось вона. Насправді ні, ніяких збігів із нашим життям. У них життя своє власне. Їм призначено природою поводитися так, як вони поводяться. Самиця Latrodectus mactans загинула, бо прийшов її час, адже павучий вік короткий.

Ярослав придивився до здохлого павука і не зміг приховати гидливого виразу обличчя. Це не сховалося від господині.

– Ми з вами дізналися, що вам не подобаються павуки. Скажіть, а яка реакція у вас виникає від думки, що по вашій руці повзе, скажімо, павук-хрестовик?

Ярослав уявив на своїй руці кошлату грудочку павука з білим хрестиком на спинці й мимоволі здригнувся.

– У мене мороз іде по шкірі від самої думки про це, – щиро зізнався він.

– Все зрозуміло. У вас арахнофобія.

– Арахно… що?

– Арахнофобія. Грецька назва. Одна з розповсюджених зоофобій. Ви боїтеся павуків на рефлекторному рівні.

– Але погодьтеся, вони надто несхожі на нас. Надто хижі й чужі. Це викликає страх.

– І є першопричиною арахнофобії, – Ганна Юріївна повернулася і поглянула в очі Ярославові. – Віднедавна я відчуваю щось таке до людей. Як назвати таку фобію?

Ярослав повільно похитав головою.

– Це теж арахнофобія, Ганно Юрїївно. Вона не людина. Вона кровожерлива істота, яка так само далека від поняття «людина», як і ваші восьминогі вихованці.

Ганна Юріївна повільно підійшла до столика, на якому стояли чашки з захололою кавою.

– Так, арахнофобія. І вона посилюється від думки, що чудовисько на свободі. Воно десь поряд.

– Навряд. Але вона з'явиться тут рано чи пізно. Мені прикро, що я дав їй утекти. Але гру ще не закінчено.

– Мені байдуже. Її покарає Бог. А вам не потрібно картати себе.

Ярослав зітхнув.

– Мені є за що себе картати, Ганно Юріївно. І я обіцяю вам, що зупиню її. Чого б мені це не коштувало.

Вона зітхнула, вказала на гроші, що лежали на столику, і сказала:

– Я не візьму цих грошей. На них кров мого хлопчика. Я знаю, що ви щиро хотіли допомогти й ризикували життям, але… Дякую вам за все. Залиште мене саму, будь ласка…

– Ну, нарешті! Нарешті я вирвався з триклятої божевільні під назвою обласне управління і можу на повні груди вдихнути повітря свободи! Вимкнути огидний телефон і насолодитися кухлем крижаного пива! – Вадим Галкін відкинувся на спинку плетеного крісла-качалки й мрійливо заплющив очі. – Ідилія, пане Савицький. Тиха ідилія.

Ярослав не відповів. Він сидів за столом під заростями винограду на дачі Галкіна й ліниво роздивлявся краєвиди. З невеликої, але охайної хатинки долітав