Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

Ярослав, подумки лаючись, що мусить затриматися, припалив цигарку.

– Пане Савицький, я розумію, що проводжу зараз уторгнення у ваше особисте життя, але… Зрозумійте, те, про що я запитав у вас, важливо для моєї сім'ї.

– Я все розумію, Юрію. Вашого брата вбито. Не тут. Його вбито в Польщі, на околицях Варшави. Людина, котра віддала наказ про його вбивство, загинула. Людина, котра виконала той наказ, теж загинула. Це жорстоко з мого боку, але ваш брат отримав свою кару, пане Юрію.

Рудий несподівано для Ярослава схлипнув.

– Він сам обрав свою долю… Чому ж мати повинна втрачати рештки здоров'я? Чому повинна навіть серед ночі розмовляти з ним, фактично з привидом? Навіщо?

Ярослав тільки й зміг, що знизати плечима. Юрій продовжив:

– Вона завжди любила його більше, аніж мене. Я змирився з цим… Хоча ні! Я й не думав миритися! Я хотів, щоб мене помітили! Я вчився, я читав! Врешті, я почав писати… Але Антон був для мами сенсом життя. Тепер він цей сенс відібрав у неї. Вона прислала мене до вас, пане Савицький, з однією метою – запитати, чи Антон заслуговував на те, що з ним зробили!

Ярослав кинув недопалок, простеживши за його слідом у напівтемному вечірньому повітрі.

– Ваша мати, Юрію, заслуговує на те, щоб почути те, на що вона заслуговує. Можете їй сказати, що Антон був гарним сином, а злодії, котрі позбавили його життя, понесуть справедливу кару.

Рудий судомно зітхнув.

– Так, вона мати, їй не потрібно знати…

– Так, вона мати.

Плечі рудого опустилися, і він, не прощаючись, пішов геть. Зробивши десяток кроків, повернувся.

– Скажіть, Ярославе, ви й справді вважаєте, що він винен у тому, що з ним сталося?

Ярослав повільно покрутив головою.

– Не один він. Винні ми всі. Вбивця, Антон, його спільник… Влада, яка за власним злодійством не встигає помітити страшних речей, суспільство, яке дає такій владі право існувати. Ми всі є винними. Я поставлю свічку за упокій душі вашого брата.

– Дякую… – В рудого по щоках потекли струмочками сльози.

– Не варто, – Ярослав зібрався йти додому, але на мить затримався. – Скажіть, Юрію, а як ваші історичні романи? Ви змогли продати їх видавцям?

Рудий ніяково посміхнувся.

– Так. Я сам був здивований, але ними зацікавився один з видавців, котрий щиро любить рідну землю і хоче, щоб її історію знали нащадки. Дві книги надруковані, але реалізувати їх надто складно. Людям цікаво те, що цікаво тваринам, – їжа, розмноження і бруд. Я не знайшов свого читача в цьому свинарнику… Мені прикро.

Ярослав зітхнув.

– Мені теж прикро. Особливо від того, що ви кажете правду. Прощавайте.

Молодий та елегантний чоловік у чорному смокінгу просто не міг не приковувати до себе погляди жінок, котрих на фуршеті після завершення церемонії нагородження лауреатів кінофестивалю було особливо багато. І він був вартий тих поглядів. Фігура атлета, зріст близько ста дев'яноста сантиметрів добре припасований, краватка-метелик і білосніжна сорочка, біляве волосся підстрижене модною зачіскою, а посмішка не менш осяйна, аніж у голлівудської кінозірки. Він діловито походжав із бокалом шампанського повз групи чоловіків у ділових костюмах і жінок у розкішних вечірніх сукнях, посміхався й заводив короткі розмови то з одним, то з іншим. Сипав дотепами й захоплювався рівнем проведення фестивалю та щедрістю спонсорів, котрі не пошкодували коштів на створення справжнього свята. Він без довгих церемоній підходив до визнаних метрів кіно, акторів і продюсерів, устигав розповідати пікантні анекдоти їхнім подругам і кількома словами відповідати на безліч телефонних дзвінків. Тобто поводився, як людина, котра почувається у своїй стихії.

Барбара Красовська, яка настільки змінилася після останньої зустрічі з Ярославом, що тому упізнати її було б украй важко, помітила молодого чоловіка давно і потайки слідкувала за ним. Проте зробити перший крок назустріч знайомству не поспішала. І дійсно, вона не дешева дівка, щоб кидатися на шию першому зустрічному, вона добре знає собі ціну. Як би вона здивувалася, коли б знала, що за нею теж стежать пильні очі людей, зустрічатися з якими в Барбари не було ніякого бажання. Але вона, звичайно, не могла знати про крихітні відеокамери, що ними було щедро засіяно коридори й зали театру. Не могла пані Барбара бачити й мікроавтобус «Рено», що завмер за дві сотні кроків від площі Івана Франка, причаївшись біля бюветів з артезіанською водою та двоповерхового раритету – старого лондонського автобуса, який притягнув сюди невідомий підприємець, пристосувавши його як касу для продажу якихось квитків. Не здогадувалась і про існування пасажирів мікроавтобуса – двох працівників служби зовнішнього спостереження Київського міського управління внутрішніх справ, підполковника Галкіна і приватного детектива на ім'я Ярослав Савицький. Її думки були далеко від минулих подій. Вона прожила час, коли доля звела її з Ярославом, і перегорнула сторінку. Зараз інтерес для неї становили зовсім інші події й люди.

Від несподіванки Барбара здригнулася – лише мить тому вона стояла сама й пила шампанське, випромінюючи сексуальність зрілої, досвідченої та розкішної жінки. І ось поряд стоїть він, той, кого запримітила вже досить давно, ще на початку церемонії, коли запрошені столичні й іноземні гості лише прибували, заповнюючи невеличкий простір площі восьмиметровими лімузинами й велетенськими позашляховиками, які приносили їх сюди й завмирали неподалік, очікуючи на своїх іменитих пасажирів.

– Насмілюся порушити вашу самотність, чарівна незнайомко, – приємним баритоном звернувся до неї молодик у смокінгу, галантно вклонившись. – Але я просто не в змозі не віддати шану вашій красі хоча б кількома ненав'язливими